Біс у ребро

БІС    У    РЕБРО
(Із  збірки  "Подарунок  милій  донечці")


...Сивина  в  бороду,  а  біс  у  ребро...
(Народне  прислів'я)

Молодим  людям,  може,  це  прислів'я  видасться  якщо  не  нісенітницею,  то  чимось  малозначущим,  але,  як  тобі  вже  перевалило  за  п'ятдесят,  а  він,  отой  біс,  невідомо  звідкіля  взявшись,  так  уже  дошкуляє,  так  шпиняє  попід  ребра,  що  аж  памороки  забиває  —  тоді  і  згадуєш  народну  мудрість,  і  розумієш  її  сповна.  
Пан  Станіслав  був  людиною  поважною  і  знаною  в  невеликому  містечку.  Бо  працював  головним  інженером  механічних  майстерень,  а  віднедавна  став  там  директором.  Хоч  і  на  невеличкому  підприємстві,  а  таки  пишався  тим,  що  директор.
Директор!  Давно  мріяв  про  крісло  керівника,  довго  і  повільно  підіймався  до  нього  по  службових  сходинках,  а  воно,  те  крісло,  сяяло  і  сяяло  принадами  десь  угорі  і  залишалося  далеким  і  недосяжним.  Може  так  і  не  вдалось  би  його  посісти,  якби  раптово  не  помер  під  час  операції  молодий,  перспективний  попередник,  і  панові  Станіславу  таки  запропонували  бути  директором.  Не  вагався  ані  хвилини!  

Тепер  і  він,  а  головне  —  Галя,  дружина,  заспокоїться  нарешті  і  перестане  раз-по-раз  дошкуляти,  що  вийшла  заміж  за  нікчему,  що  он  у  Тетяни,  зовсім  некрасивої  подруги,  чоловік  —  управляючий  банком,  а  у  Ольги,  товстої  і  незграбної  —  якийсь  начальник  у  мерії,  і  тільки  вона,  Галя,  така  гарна,  і  не  дурніша  від  них,  має  чоловіка,  що  працює  якимось  там  інженером,  (хоч  і  головним),  у  якихось  там  механічних  майстернях!  

Коли  повідомив  радісну  звістку,  що  тепер  директор,  Галя  аж  помолодшала,  вся  наче  аж  засвітилася  гордістю  і  пихою,  і  тепер  радісно  повідомляє  всім  підряд,  що  її  Стасика  нарешті  помітили  і  оцінили  достойно.

Новопризначений  директор  почав  свою  діяльність  із  кадрових  перетурбацій,  капітального  ремонту  кабінету  з  приймальнею,  і  юридичних  викрутасів  з  приводу  перейменування  майстерень  у  механічний  завод.  Останнє,  хоч  і  коштувало  колективу  чималенької  суми,  але  вдалося  без  особливих  зусиль.

-  Вже  б  зразу  комбінатом  охрестив,  -  шуткували  робітники,  -  бо  у  наших  малесеньких  майстернях  споконвіку  уживається  два  різних  виробництва,  два  цеха  —  механічний  і  ткацький,  які  виробляють  запчастини  і  лляні  конвеєрні  стрічки.    

Нарешті  апартаменти  керівника  набули  сучасного  виду  -    тьмяно  засяяли  пластмасовими  обшивками  стін,  навісними  стелями  та  модними  офісними  меблями,  і  пан  Станіслав  із  задоволенням  відчув,  що  остаточно  утвердився  на  керівному  троні.  
Але  морщився  невдоволено,  коли,  заходячи  у  приймальню,  бачив  на  місці  секретаря-референта  Марію  Іллівну,  яка  мабуть  увесь  свій  трудовий  вік  була  тут  секретарем-друкаркою.  
Чи  скоро  допрацює  до  пенсії?!
Тож  наступного  дня  після  поздоровлень,  вручення  грамоти  і  квітів  з  нагоди  ювілею  і  досягнення  пенсійного  віку,  викликав    її  до  себе  в  кабінет  і  запропонував  або  звільнитися,  або  перейти  на  іншу  роботу.  Он,  є  місце  прибиральниці.  

Нову  секретарку-референта  не  довірив  підбирати  відділу  кадрів,  наказав,  щоб  усіх  претенденток  присилали  до  нього  особисто.  

Незабаром  у  приймальні  красувалася  Аліна  -  гарна  дев'ятнадцятирічна  кралечка,  яка  нічого  не  знала,  нічого  не  вміла  і  зовсім  не  бажала  чогось  навчатися.  
Невдовзі  співробітники  уже  вголос  обурювалися  на  її  невігластво,  зухвалість  і  відверте  хамство,  а  найсміливіші  навіть  скаржилися  директору.  
Одночасно  по  заводу  тихим  шелестом  поширювалися  плітки  про  те,  що  Аліночка,  незважаючи  на  юний  вік,  має  у  місті  стійку  репутацію  завойовниці  сердець  і  гаманців  підстаркуватих  впливових,  а  головне  не  бідних,  залицяльників.  
Що  вже  не  раз  перепадало  їй  брудних  скандалів  і  навіть  стусанів  від  дружин  начальників  різних  рангів,  що  вже  не  раз  з  тріском  виганяли  її  з  роботи  бувші  залицяльники  під  тиском  своїх  “благовірних”  після  брутальних  публічних  викривань  у  сімейних  зрадах  “на  місці  злочину”  з  молодою  зухвалою  і  безсоромною  Аліною  (Прости,  Господи!).  
Але  нахальна  меркантильна  вертихвістка  не  каялася,  продовжувала  знаходити  “папиків”,  що  забезпечували  їй  високі  зарплати,  премії,  закордонні  відрядження,  літні  відпочинки  на  курортах,  щедрі  видатки  на  кишенькові  витрати,  а  також  багатовартісні  подарунки  на  дні  нарожденння,  на  свята,  і  без  свят,  просто  як  аванс  її  прихильності.  
Та  мабуть,  до  пана  Станіслава  ті  плітки  не  доходили,  а  Аліночка  була  така  наївна  і  беззахисна,  що  взявся  сам  бути  шефом-наставником  своєї  недосвіченої  секретарки-референта.  
Він  так  захопився  наставництвом,  що  майже  щодня  затримувався  в  кабінеті  до  пізнього  вечора  наодинці  зі  своєю  “підшефною”.  
Прибиральниця  заводоуправління  Ніла  Петрівна  скаржилася,  що  вимушена  спеціально  приходити  на  роботу  рано-вранці,  бо  ввечері  не  може  відімкнути  замок  директорського  кабінету,  хоча  їй  здається,  що  там  хтось  є,  бо  наче  чує  притишені  голоси  і  підозрілі  стуки.

Недарма  кажуть,  що  шила  у  мішку  не  сховаєш:  на  заводі  уже  впевнено  говорили  про  “службовий  роман”  між  директором  і  його  секретаркою.  
До  того  ж,  (хоча  з  деяких  часів  розмір  зарплат  співробітників  набув  статусу  майже  державної  таємниці),  але  робітники  в  цехах  обурено  говорили  про  чималенький  оклад  і  величезні  преміальні,  які  щомісячно  отримує  нова  секретарка.  
А  із  ткацького  цеху  пошепки  розповзалася  сенсаційна  новина  (мабуть  про  це  розбовкала  подруга  Аліни  —  прибиральниця  Любаша,  розбитна  легковажна  жіночка,  любительниця  випивок  і  розваг)  —  що  директор  не  просто  “крутить  любов”  з  молодою  спокусницею,  а  закохався  по  самі  вуха,  бо  навіть  запропонував  їй  виходити  за  нього  заміж!

Не  зчулися,  як  промайнув  рік  відтоді,  як  Аліна  поступила  на  завод,  тож  збиралася  у  відпустку.  Подейкували,  що  пан  Станіслав  купив  їй  путівку  до  Єгипту,  збирався  і  сам  з  нею  їхати,  але  якісь  “доброзичливці”  сповістили  про  те  його  дружині  і  вона  влаштувала  чоловікові  добрячу  прочуханку,  заявивши,  що  у  відпустку  вони  поїдуть  разом,  а  як  ні,  то  подасть  на  розлучення  і  виставить  за  поріг  у  самих  трусах,  бо  все  майно  передбачлива  Галя  зуміла  оформити  на  себе.  

Робітники  кепкували  поміж  собою,  підсміювалися,  спостерігаючи  з  яким  нещасним,  жалюгідним  виглядом  ходить  директор  по  заводу,  не  реагуючи  на  проблеми  виробництва.  
Бо  яке  там  виробництво,  коли  на  думці  тільки  любовні  переживання!

Аліночка  повинна  була  поїздом  від'їжджати  у  п'ятницю  о  дев'ятій  годині  вечора  до  Києва,  звідти  літаком  до  Єгипту.  Пан  Станіслав  з  самого  ранку  перебував  на  роботі  у  пригніченому  стані,  після  обіду  взагалі  з  заводу  зник.  
Та  виробництво  мало  зважало  на  чиї  б  то  не  було  особисті  негаразди  (хай  навіть  самого  директора!)  Скінчилася  перша  зміна,  заступила  друга.  
У  ткацькому  цеху  гучно  шуміли  верстати,  моторні  ткалі-багатоверстатниці  звично  снували  від  одного  до  другого,  чи  третього,  слідкуючи,  щоб  усе  було  гаразд.

Раптом  двері  рвучко  відчинилися,  в  цех  стрімко  влетів  директор,  блідий,  розхристаний,  злий  як  сто  собак  разом,  з  букетом  квітів  у  руці,  опущеним  вниз,  наче  це  був  якийсь  віник.  Пробіг  у  кінець  цеху,  повернув  назад,  біг,  розмахуючи  квітами,  з  яких  в  усі  боки  розліталося  шмаття  ніжних  пелюсточок.  
Назустріч  вискочила  із-за  свого  столу  Віра,  майстер  зміни.

-  Що  у  вас  за  порядки?!  -  люто  визвірився  на  неї  пан  Станіслав,-  чому  в  цеху  брудно?  Чому  на  підлозі  обривки  ниток!?  Куди  дивитесь?!  Я  вам  всім!  Звільню  з  роботи!  Позбавлю  премій!

Віра  ошелешено  мовчала,  не  знаючи,  що  з  ним  сталося,  як  їй  зараз  поводитись  і  чи  варто  в  чомусь  виправдовуватись.  Тому  тільки  слухала,  дивуючись.

Викричавшись,  “випустивши  пар”  і  трохи  оговтавшись,  директор  хрипло  запитав:
 -  Де  вона?  Де  Любашка?
-  Яка  Любашка?  -  розгублено  перепитала  Віра.
-  Любашка  Пилипенко,  подружка  Аліни,  -  гаркнув  сердито.
-  На  своєму  місці,  прибирає  у  контролерів.  
-  Негайно!  До  мене!  В  кабінет!  -  розмахуючи  жалюгідними  залишками  букету,  вискочив  з  цеху.

Наступного  дня  заводчани,  маскуючи  сарказм  під  погано  приховане  співчуття,  пошепки  передавали  один  одному  сенсаційну  новину  про  те,  що  Аліна  чкурнула  в  Єгипет  з  молодим  коханцем.  
Що  до  Києва  вони  разом  поїхали  на  таксі,  а  пан  Станіслав,  прийшовши  на  вокзал  з  квітами,  щоб  провести,  поцілувати  на  прощання  свою  “пасію”,  марно  мотався  з  вагона  у  вагон,  а  потім,  зрозумівши,  що  його  провели  як  дурника,  у  відчаї  кинувся  на  завод,  аби  на  комусь  вимістити  безсилу  скажену  злість,  досаду  і  лють,  зовсім  нездатний  у  стані  аффекту,  не  те,  щоб  оцінювати  свої  вчинки,  та  навіть  і  думати  про  це  тверезо.

А  куди  ж  іще?!  Не  додому  ж,  до  дружини!

Ось  як  воно  буває!  
Недарма,  недарма  кажуть:  сивина  у  бороду,  а  біс  у  ребро!
 15.12.2016

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885569
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.08.2020
автор: Людмила Григорівна