Вже не перший монолог

В  такі  прості  вечори,
Коли  миготять  вогні
Я  дивлюсь  на  людей.
На  господарів  і  гостей,
На  бідних  і  королів,
Що  бояться  самотніх  прірв...
Всі  люди  однакові
І  однаково  смішні,
Хоча  зсередини  не  такі.
Не  скажу  що  страшні
Але  й  не  веселі.
Просто,  чомусь,  смішні
У  своїх  турботах,  у  клопоті.
Кудись  йдуть,
Від  когось  тікають,
І  когось  шукають.
Доводять  собі  своє:
«Краще  там  де  мене  немає»
Сумують,  сміються  і  плачуть.
Боргують,  кредитують  і  платять.
Ну  смішно  ж?
Так  само  я  розумію
Не  сумую  й  не  тлію.
Хто  тут  і  там  є  хто,
Хто  жерва,  а  хто  бозна-що.
Ось  та  панна  душею  кривавить,
А  той  хлопець  нею  кривить.
Бідний  музика  серце  своє  продає,
А  п'яна  дівка  за  так  віддає...
Не  хочеться  нікого  зупиняти,
У  чужі  проблеми  влізати.
Нехай  собі  йдуть
І  шукають  там  свою  суть,
Бо  у  такі  прості  ночі
Вже  догоряють  вогні
І  всі  люди  вже  майже  у  сні,
Бачать  ілюзорні  мрії  свої,
Де  вони  від  когось  втекли,
Когось  знайшли,
Кудись  дійшли  ,
І  самі  собі  довели...





адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884947
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.08.2020
автор: Крихітка Добро