М’які гарячі відблиски тріпочуть однобоко,
в очах чорніє (shit!). Сірник іще не раз черкне.
Натисни escape – умить розгорнуся притокою
до річки, що живить протест і блукаючий нерв.
Я – син покоління байдужих, засліплено-зранених.
Та пагони правди ростуть із коріння дга́рми. Ще
рано лякати систему, що ми стали храмами
для текстів, загублених в горлі чудовиська-згарища.
Я – брат покоління борців, незручних, непокірних.
Як звір, я зірвався, зірвав саламандру з руки.
Торкнися – рельєфи, стрибки…
Шри́фтом Брайля на шкірі
кодуються літери з попелу
в гострі крапки.
Вітри сполошились, бо вже підкрадається каїн.
Війна аж скрегоче по склу:
Руйнуй!
Помри!
Зникай!
Шепочуться привиди в стінах, які були спальнями:
«Був час, як пожежі гасили, а не розпалювали».
Ми щезнемо скоро, бо майже дійшли до краю.
©Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883020
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.07.2020
автор: Олена Галунець