Наливаються очі ‒ як хмари до грому дощем ‒
Суголоссям печалей, що душу давно розпинають.
У самотнім саду лиш вогні золотих хризантем,
Як від сліз, від дощів затяжних догорають.
…На скрижалі життя ставлять грози глибоку печать.
Раптом стане не видно вогнів хризантем золотих,
І нехай всі вони назавжди, на віки догорать, ‒
Я прошу залишити єдину, найменшу із них!
(с)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882826
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.07.2020
автор: Віктор Вікторович МАРКОВЕЦЬ