ХАТКА

                       Коли  ми  збиралися  втрьох  то  обов’язково  виникала  нагальна  потреба  будувати  хованки  і  халабуди.  Довгими  дощовими  літніми  днями  власне  житло  ми  зводили  на  печі.  Затуляли  мур  величезними  подушками,  на  запинки  напинали  простирадла  та  ковдри.  Хоч  там  було  дуже  темно,  але  ж  яке  тільки  надійне  укріплення!
                         Чудова  схованка  виходила  під  столом,  але  потрібно  було  берегтися,  щоб  на  довбні  гуль  не  понабивати,  коли  ненароком  підведешся  у  своїй  оселі.  На  ліжках  виходили  теплі  і  затишні  хатинки,  не  те  що  під  ліжком  на  холодному  лінолеумі  між  порожніх  трилітрових  банок  та  одиноких  павуків,  які  тихцем  снували  павутину  в  пружинах  старого  панцирного  ліжка.  Класикою  жанру  була  хатинка  з  шести  стільців  серед  зали  напнутих  простирадлами.
                         Коли  дозволяла  погода,  то  ми  як  креативні  архітектори  планували  свої  халабуди  у  садку  біля  паркану,  за  хатою,  біля  горіха,  або  взагалі  у  бур’янах  та  в  заростях  бузку  край  городу.
                     Справжнім  щастям  було  коли  здали  «Міхаловну»,  (так  Іра  маленькою  називала  бика),  який  у  господарському  дворці  мав  власні  літні  апартаменти.  Величезний  навіс  вкритий  шифером,  з  двох  боків  загороджений  парканами  з  третього  –  латами  з  нових  добротних  дошок.  Харчувався  бик  «Міхаловна»  з  жолоба  зі  старого  величезного  колеса.  
                   Коли  таке  добро,  стало  нікому  не  потрібне,  ми  з  Ірою  накинули  око  на  квадратні  метри.  Кілька  днів  кипіла  робота,  бо  ми  там  замітали  сміття,  що  лишилось  після  худоби,  обдирали  стіни  від  слідів  перебування  скотини,  перевертали  жолоб,  щоб  зробити  крісло-качалку.  Артем  нам  не  допомагав,  бо  на  той  час  виріс  вже  з  таких  дитячих  забаганок,  тому  ми  з  Ірою  оформили  все  відповідно  до  власних  дизайнерських  смаків.
                         Дощечками  позатуляли  всі  протяги,  зробили  великий  стіл  зі  старого  дерев’яного  щита,  повісили  старе  дзеркало,  на  стіни,  крісло  і  підлогу  поклали  кружки  та  килими,  які  бабуся  нав’язала  зимовими  вечорами.  Зробили  затишну  і  приємну  територію.  Єдиним  недоліком  було  те,  що  наша  вілла  знаходилася  біля  коровиного  хліва,    і  різкий  в’їдливий  сморід  часто  видавлював    сльози,  особливо  коли  вичищали  та  вивозили  відходи  життєдіяльності  худоби,  а  ще  там  роїлися  хмари  мух,  мошок,  комарів  та  оводів.
                             Багато  часу  ми  проводили  в  нашій  хатинці,  щодня  ретельно  прибирали  і  наводили  красу.  Інколи  запрошували  гостей:  гнідинчан,  Свєту,  дівчат  Ляшкових.  Коли  ми  взіваємо,  то  Артем  на  нашу  територію  приведе  Сергія  грати  в  карти,  тоді  їх  пів  дня  не  можна  звідти  спровадити,  поналузують  насіння,  залишать  бруд  після  перебирання  рибацьких  снастів,  тому  ми  намагалися  нікого  зайвого  туди  не  пускати.
                         Кілька  років  існувала  наша  хатинка,  з  часом  потреба  в  ній  зникла,  бо  цікавіше  стало  поговорити  про  хлопців,  піти  ввечері  на  лавочку  до  Чіпки,  або  наче  ненароком  слідкувати  за  мотоциклістами,  що  ганяли  безперестанку  повз  двір.
                     Хоч  і  пройшли  десятки  років  та  хочеться  хоч  на  мить  потрапити  в  той  час  і  в  те  ж  місце.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882304
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.07.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч