Пожовкли листочки від часу

Пожовкли  листочки  від  часу,
А  я  їх  читаю  щодня,
Бо  в  них  я  історію  бачу,
А  з  нею  і  своє  життя.

Он,  юний  іду  я  до  школи,
Над  світом  гримить  ще  війна…
Хай  час  той  не  прийде  ніколи,
Хай  котиться  світом  весна.

Бо  скільки  народу  упало,
А  скільки  сиріт  розвелось,
Напевно  і  пекло  не  знало,
Як  все  руйнувалось,  пеклось.

Міста  всі  в  уламках,  в  руїнах
І  села  згорілі  стоять
Й  ще  кров  не  відмилась  на  стінах,
Ще  й  досі  вдовиці  не  сплять.

Чекають  повернення  мужа,
А  мами  синочків  своїх…
Ох,  буде  вам  каронька  дужа
Й  по  смерті  не  спишете  гріх.

Про  те  мої  вірші  найперші,
Дитячі,  простенькі,  сумні;
Їх  люди  читали  тутешні,
Хоч  знали  ці  біди  самі.

Беру  в  руки  другий  я  зошит,
А  там  вже  будови  пішли
І  рідний  курортний  мій  Моршин
Почав  наче  в  казці  рости.

Птахи,  та  і  ті  розспівались,
Неначе  би  після  грози;
Вже  хлопці  й  дівчата  побрались,
Котрі  повернулись  з  війни.

А  ми  молоді,  зовсім  юні,
Обдерті,  голодні,  як  пси,
Хоч  жили  у  хатах,  як  в  клунях,
Учитись  до  школи  пішли.

Вже  й  рани  потрохи  гоїлись
І  люд  краще  жити  почав,
Погиблим  і  стели  з’явились,
Ніхто  хай  би  того  не  знав,

Що  ми  пережили,  мій  друже,
Хіба  ти  побачиш  в  кіно…
Я  вірю,  вже  того  не  буде,
Друге  вже    в  нас  місто  й  село.

Другі,  певно  й  люди  у  світі,
Нове  покоління  росте.
Багато  і  крові  пролито
За  наше  майбутнє  святе.

От,  третій  вже  зошит  зі  мною
Давненьку  розмову  почав  –
У  ньому  студентом  я  стою
І  другу  я  пісню  співав.

Про  партію  нашу  велику,
Колгоспні  простори  –  лани.
Політику  чорну,  безлику
Не  клав  я  на  свої  листки.

Бо  бачив  я  другу  в  ній  віру,
Відчув  у  душі  щось  не  те…
Вагони  пішли  до  Сибіру
З  людьми,  тільки,  вірте,  за  те,

Що  люд  наш  любив  Україну,
Господарем  був  на  землі,
Не  хотів,  щоб  була  у  руїнах
І  в  стогоні  бачить  її.

У  мене  стискалося  серце,
Як  хати  пустошились  знов;
Невже  то  війна,  наче  перше,
Що  знову  пролилася  кров;

Що  діти  сиротами  стали,
А  мами  губили  синів,
Всі  ночі  спокійно  не  спали,  …
Невже  хтось  навіяв  катів.

І  так  те  тяглось  довгі  роки,
Закінчив  навчання  і  Я,
В  душі  відкладались  уроки,
Про  те,  як  стогнала  земля.

Пішов  я  уже  на  роботу,
З’явилась  і  в  мене  сім’я;
Не  радість,  а  тільки  скорботу
Відчула  ще  моя  душа.

Бо  люди  не  всі  повернулись
З  сибірських  далеких  лісів,
А  діти  їх  світ  сколихнули
І  гнали  з  Вкраїни  катів.

Лягли  у  могили  за  волю,
За  вільний  і  рідний  наш  край.
Так  Бог  певно  вибрав  їм  долю,
Тож  знай,  любий  друже,  тож  знай;

Що  твоя  Вітчизна  кохана
Порвала  кайдани  усі,
Для  тебе,  для  мене  –  не  пана,
Всю  нечисть  прогнала  з  землі.

Живемо  тепер  в  Україні,
Як  вільні  народи  усі,
Співаєм,  говоримо  сміло,
Працюєм  на  своїй  землі.

Але  пам’ятайте,  потомки,
Що  є  ще  на  світі  ділки,
І  можуть  підступно,  як  вовки,
У  дім  наш  неждано  прийти.

Тож  будьте  ви  дужі  і  смілі,
Не  вірте  ласкавим  словам,
Хай  наша  Вітчизна  і  в  ділі
І  в  подвигах  буде  сповна.

Бо  ми  того  варті  у  світі,
Хай  з  нами  рахується  люд;
Ще  милий  Кобзар  в  заповіті
Писав,  що  нащадки  прийдуть.

Й  господарем  стануть  у  хаті
І  будуть  співати  пісні,
А  всі  недолюдки  пихаті,
Хіба  вам  присняться  у  сні.

Беру  вже  наступний  свій  зошит,
Читаю  і  свіжі  вірші
І  бачу  розтерзаний  Моршин,
Ні,  ні  не  на  куски,  ні,  ні.

Тут  кожна  будівля  приватна,
А  їхні  хазяї  чужі
І  навіть  у  Львові  броварня
Належить  уже  не  тобі.

Є  клерик  у  Києві  певно
І  він  вже  й  Карпати  посів
І  так  полюбив  нас  всіх  ревно,
Що  я  від  їх  слів  охмелів.

Так,  так,  в  множині  пишу  слово,
Бо  дійсно  він  є  не  один,
Їх  там  розвелось,  як  полови,
А  Київ  для  них  став,  як  млин.

І  нам  обіцяють  майбутнє
І  дурять  як  тих  баранів,
І  ніби  балакають  путнє,
Та  діла  немає  із  слів.

Розкрали  заводи  усюди,
А  люди  по  світу  пішли…
Так,  так,  депутати  в  нас  юди,
Лиш  гроші  складають  в  мішки.

А  нам  залишилось  співати
І  часом  кричати  на  них…
Ніхто  нас  не  буде  карати  –
Ми  ж  голос  віддали  за  них.

От,  скоро  вже  й  вибори  будуть
І  прийде  для  звіту  пора,
Придумають  нову  облуду,
Поллється  з  екранів  краса.

Намажуть  нам  медом  і  губи,
Підуть  і  у  хід  пироги,
Полетять  агенти  між  люди,
Щоб  щастя  росло,  як  гриби.

Забули  вони  вже  напевно,
Що  ми  вже  не  ті,  не  осли,
Не  хочем  любити  їх  ревно,
А  щоб  не  вбіцяли  вони.

Вже  зміна  готова  до  бою,  –
Нова,  молода,  не  стара,
Вона  і  змете  їх  мітлою,
Щоб  наша  держава  цвіла,

Щоб  діти  росли  і  раділи,
Щасливі  у  сім’ях  були,
Кривити  душею  не  вміли,
А  Бога  у  серці  несли.

Ох,  любий  мій,  милий  читачу,
Пробач  мені,  друже,  за  те,
Що  пишу  я  правду,  не  плачу,
І  радий,  що  вільні  ми  є.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882241
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.07.2020
автор: Дашавський поет