Вбийте себе, щойно ваше майбутнє
Проголосить вас богом своїх перемог,
Або не вбивайте, й хай ваше майбутнє
Проголосить вас батьком своїх перемог!
Привид з пущі: Єльцин кричить: он у кутку
Кривава чеченка!
Випиває ще 2 чарки, шле по Лукашенка.
Лукашенку, любий друже, голубе мій білий,
Чогось мені приверзлося, що не буду цілий.
Чи молитися, чи пити, чи поле орати?
Порай, брате що робити? Моторошно, брате!
[i]Дж. Дудаїв[/i]: Джохар писав! Непогано! Що то воно значить
Особистість: очей їй не замилить навіть аеробіка войовничої музи!
Отже, ти Мавгли! Я – генерал Дудаїв.
Чув про такого? Нам бракує літаків,
Хоч не бракує мужніх вояків.
Чи брав ти участь у повстанні сипаїв?
[i]Мавгли[/i]: Не знаю.
[i]Дж. Дудаїв[/i]: От тобі й на, син нічогонезнаїв,
Моджахатаскраїв! Набої б хоча полічив?
[i]Валентина[/i]: [i]( осудливо хитає головою )[/i].
[i]Дж. Дудаїв[/i]: Ну та гаразд. А як твоя англійська?
Для тебе Англія – гнобителька.
Послухаю, що скаже твоя вчителька,
Тоді подумаю, чи не візьму тебе до війська!
[i]Валентина[/i]: Дядьку, ви хто? Воно ж дитина,
І в жодній армії служити не повинна,
Хоч я й не вчителька. Слід перше пожити,
Звести хату, оженитись, дітей породити,
Тоді й приходьте.
[i]Дж. Дудаїв[/i]: Хто, себто? – Я? На це не маю часу:
Стратегія, знаєте, зажерлива річ!
Князь Володимир, за легендами, пиячив цілу ніч,
На ранок обирає собі віру.
А я по закінченні десятого класу
Й після зустрічі сонця обрав собі ціль
Як обирає камікадзе, – й як я вчився!
Все більше й більше докладаючи зусиль
Я за наукою війни невтомно волочився;
Тепер я – генерал, і маю довгі руки,
Завдам кому завгодно тотої науки!
Війну зробив я справою життя,
Від рідної дочки мені вона рідніша.
Миліше нам падучих бомб виття
І брязкіт гусениць, ніж вся та мирна тиша.
І часто плакав я безсонними ночами:
Не той вже світ, не та тепер війна!
Як жінка, щоб не бути шльондрою, так саме
Одному лиш народові належати вона
Повинна. Пролий бурякового квасу
Невинного й винного цілі моря,
Але знайди собі, нарешті, гідну расу,
Обери собі, війно, народа-царя!
[i]Валентина[/i]: Доладно промовляєте: достоту як філософ.
[i]Дж. Дудаїв[/i]: А ви чутливі до віршів?
Гай, легше жінці бути генералом,
Ніж генералові – поетом, що орудує військами.
[i]Валентина[/i]: А все ж таки слово – то зброя.
[i]Дж. Дудаїв[/i]: Ну, це лиш слова, а вірші – лише засіб
Для пом'якшення твердих жіночих сердець,
Коли йдеться про кохання,
Чи для загартування м'яких чоловічих,
Коли йдеться про війну:
На війні-бо і в коханні, як відомо, не гребують нічим.
[i]Валентина[/i]: Справді, так кажуть.
[i]Дж. Дудаїв[/i]: Отож бо й воно! А я, розумієте, гребую. –
Багато чим! Спіткався я, до прикладу, з потребою
Вбити поета в собі, як-от собаку й раба, –
І що ви думали? Не вбив! Гидую і начхати.
От хоч би ви скажіть мені: хіба
Таке пробачать жінка і солдати?
[i]Валентина[/i]: Що саме?
[i]Дж. Дудаїв[/i]: Взагалі! Подати б у відставку,
Та не дають одвічні вороги,
Що я, бач, засмучую їхню велику державку
Своїми справами злочинної ваги.
А злочинці ж – вони! Хай їм грець! І шахрують, і шкуру деруть,
І несправні гармати – собаки, чорти – продають.
[i]Валентина[/i]: Невже й гармати?
Тобто, коли можна запитати,
Ви з ними воюєте
І з ними ж, клятими, гарматами торгуєте?
[i]Дж. Дудаїв[/i]: Авжеж! Не те, що, а скажу: з ворогами такими
Довоюєшся і доторгуєшся й до дактилічної рими!
[i]Валентина[/i]: А ви свій розум витрачаєте на жарти:
Вас як послухати – й життя того не варте,
Щоб жити, бо складається з потреб.
Якби їх зовсім не було – було не зле б!
Всі лиш пили б тоді горілку й грали в карти,
Принаймні, хоч не воювали
Та не вбивали з необхідности.
[i]Дж. Дудаїв[/i] [i]( невдоволено )[/i]: Я гадаю, що з японців були б добрі вояки.
Це видно хоч би з того,
Що на американців вони страху наганяли не меншого, ніж отії на німців,
А німці – на "наших",
Але китайці – ви чули їхню мову?
Японіє шляхетна! Ти Китаєва
Сусідка й родичка, і лиш його боїшся,
Як решту світу любиш! Зміцнюй же лад світовий!
[i]Валентина[/i]: О, то виходить, що ( скуштуйте ще моєї )
Я, жінка, підказала вам якісь нові ідеї?
Тим часом, може б, довше в нас погостювали,
Та відпочили, голови собі даремно не ламали?
[i]Дж. Дудаїв[/i]: Еге! Воно й не гріх,
Та знаєте, як кажуть:
Не тріумфуй, доки не переміг.
Тим часом – дякую. А ну ж війна ущухне?
[i]Валентина[/i]: Війна – не вітер і не дощ.
О чоловічих рук ганебна справо!
Ти гірша за розпусту й за пияцтво,
Ти опіум для маминих синів.
Подумайте самі, яке це марнотратство!
Коли збираються гуртом чоловіки,
То напиваються і грають потім в дурня,
Іноді й пики одне одному товчуть –
Мені огидне збройне панібратство:
Воюють, ще й якісь переговори
З своїм же ж ворогом ведуть;
Тоді братаються й співають про воєнну славу.
[i]Дж. Дудаїв[/i]: Стратегія! А слава без війни –
Це як без матері дитина, та й без батька.
[i]Мавка[/i]: А Мавкгли пістолета розібрав.
[i]Дж. Дудаїв[/i]: Оце джигіт! Оце я розумію!
Гляди, синку: ці миролюбні жінки занапастять твою безсмертну душу,
А в мене як і загинеш – то козаком зате! Бо що, в такому разі,
Ти робиш в цій країні козаків?
[i]Валентина[/i]: Побійтесь Бога, пане генерале!
Але, якщо, за вашим припущенням, слід шукати в житті лише слави,
То чи не варто заодно шукати й правди? А коли зважити,
Яке саме віросповідання є в нашій Україні панівне, то ось вам і відповідь.
Ще доважте до цього імовірну прабатьківщину також і його предків!
[i]Дж. Дудаїв ( дивиться на Мавгли, недовірливо хитає головою )[/i]:
Зробіть велику ласку!
Ще ж навчите його сякатися в запаску:
Дива, дива! Але в якій ділянці?
Покинув рідний край, дітей не породив!
Або, як кажуть ті американці,
Пішов шукати див з країни див.
Або, як кажуть ті японці,
Не панує добрий розум у своїй сторонці;
Або, як кажуть ті естонці,
Хай полює кожен розум у своїй сторонці;
Або, як кажуть тії мирмидонці,
Не полює добрий розум у своїй сторонці;
Або, як кажуть ції українці,
Запануємм і ми, браття, на своїй сторінці.
[i]Валентина[/i]: А ви, либонь, про нашу Україну
Невисокої думки, та пильної:
Так кричите, аж слина з рота вилітає.
[i]Дж. Дудаїв[/i]: Що довше вдивляюсь – то більше дивуюся! Та ні, я не про те.
Це я, коли хочете знати, про сучасність. Ось цим дітям вона, либонь,
Видається привабливою казкою. Cуча дочка!
Сам, пам'ятаю, в дитинстві колись пішов я купатись на річку, –
А ви щойно звідти;
Гадаєте, все, що ви бачите, гідне того, аби розповідати? Е, ні! Дзуськи!
Я вам скажу: багато є такого, про що мовчать досвідчені мужі!
Про Україну що скажу? Їй треба породити,
Дійсно, хоч би двох чи трьох синів
Принаймні. Але ж хто ця юна панна
Зеленкувата й дивної краси?
Напевне, й вас, як Мавгли, колисали
Минулого століття незаймані ліси?
[i]Валентина[/i]: Це – наша Мавка, що з Волині;
Вгадали ви.
[i]Дж. Дудаїв[/i]: Я вражений. О, як же ж я вам заздрю!
Я хочу вмерти – й народитися тоді,
Коли й на вас зійшла Господня ласка,
Шановні і прекрасні молоді!
Ото, як кажуть в нас на сонячнім Кавказі, –
Що сталося? Я щось не те сказав?
[i]Валентина[/i]:
Вибачте, вибачте! ПР мене попередив про вашу ексцентричність,
А вас, очевидно, забув.
[i]Дж. Дудаїв[/i]: А чим погано? Знаєте, я вам скажу: весілля
Таке ж мені любе, як добра війна.
Люблю той час: тоді було дозвілля
Й на те, й на инше. Так, старовина
Шляхетніша була, ніж ця Сучасність.
Хоча й тоді була, й тепер приватна власність –
Господарі пішли, а власники прийшли;
Хай йому біс! Тепер я в себе вдома
Так почуваюся, немов би довго спав,
Та ось прокинувся – й жахнувся, і не міг впізнати
Домівки рідної: це ж тут, в моїм раю
Я слухав предків думи про минуле
І про майбутнє мріяв, – ні неба, ні каміння,
Ані людей не впізнаю:
Все марсіяни, шпигуни, мутанти з батогами, –
Іржею вкрились їхні кораблі,
А люди з дурним сміхом та з піснями
Будують Марса на моїй землі.
Летить, мов галка, думка інженерна,
Кудись під себе гидить на льоту
( На пам'ятник, між иншим, Жуля Верна
Також насрала ), – й иншу висоту
За иншою підкорює. О галко безіменна!
Що загубила, що шукаєш там,
Де з волі світового бізнесмена
Не стало місця мріям та орлам?
Всі інопланетяни й чужоземці
З собою носять власні запитання
І власні відповіді на них –
Вони дарують нам свої хвороби,
Щоб продавати нам ліки від них –
А ти, Америко! Собако на перині
Земної кулі! "На перині", я сказав?
Бодай тобі, холоднокровна ***
Наснилося найменше з тих страхіть,
Що сняться нам; бодай ти, білоручко,
Прокинулась – а в тебе нічого не болить!
А біля моря, де була Свобода –
Джохар Дудаїв там навколішках стоїть!
Га? Дзуськи! Ми не віруємо в розум,
Адже від Бога він:
Данайським подарунком,
Як і свобідну волю, я кваліфікую
Саме життя. Вшануймо індіянців,
Що так і думали, – та з гідністю приймали
Життя від предків, смерть від ворогів,
А правду – від Господніх шпигунів!
А що ти робила минулого літа,
О моя вчителько моїх вояків?
І чом на тобі чоловікова свита:
Чи ти батька не маєш – чи мучитель запив?
[i]Валентина ( співає ):[/i]
Перлів лантух на базарі я свиням купила
Як перли з неба падають – то град,
Ненависний селянам. То – просвіта.
Нехай просвіта буде, як каменепад.
Цей – з кари божої блискуче варить кашу.
Лиш дайте мені точку опертя –
Я обіцяю, що покращу і прикрашу
Все ваше невдоволене життя.
Перлів разок на шиї – підшипник марнославства.
Вершки народу – то мужі законодавства,
Що сиплють перлами, як лузають насіння
І закликають до порозуміння.
О, покупців коштовні перли!
Як віддано, за вами спритні продавці
Шукаючи в морі вільного ринку,
Прогресові служать!
Шукайте за правдою: вона в Україні
Десь як перлина в барилі борщу.
Теж сипле перлами вівця з своєї дупи –
Ото, як їх згребти до 'дної купи,
То вийде вам гордість Планети Людей;
А що її мудрість? – Мудрість приводить до Бога
Дорогою втоми та розчарувань,
То лиш одна для мудрості дорога,
Ставай на неї без вагань.
[i]Дж. Дудаїв[/i]: Але ж я тут, бо рахував
На деяку підтримку.
По правді, славу світу б я віддав
Лиш за одну людину, шапку чи ракету-невидимку
А слави мені наразі не пропонуйте. До дідька самурайську етику!
Я обіцяв, що зрівняю Москву з землею – то що ж мені тепер, кашкета їсти?
[i]Валентина[/i]: Пан генерал бажав би виграти війну?
[i]Дж. Дудаїв[/i]: На бога, виграти! Чим я її виграю, коли земля така кругла,
Що всі хати скраю?
Ні, я бажаю програти, як програла й Японія. Японія таки програла!
Та й чи було б до чести виграти ту війну, виграшну з самого початку?!
Закиньте в минуле атомну бомбу, – і воно закине її ще далі.
Якось одного разу,
Щойно відродившися з попелу, я несподівано відчув себе росіянином.
То було дивне відчуття: відразу ж захотілося похмелитись, абощо.
Ні, панове! Я бажав би назавтра знову бути самим собою!
Але сьогодні зле мені. Ет, виздихали б люди!
Тоді вже землю успадкують таргани.
Як нас не буде – байдуже нам буде,
Як між собою миряться вони.
Піду, та викопаю дідову сокиру!
До чого вам слід ще докласти зусиль?
Вчітеся, браття, терпіти біль,
Та не терпіть століть принизливого миру:
Коротке бо життя, й непевні спадкоємці!
А в своїй хаті правда лиш одна.
Ви ж, інопланетяни й іноземці, –
[i]( Грозить кулаком Кремлівській Зірці )[/i]
Мир з вами – то є програна війна!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881376
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.07.2020
автор: Bohuta_Julian