Стара хатинка,що заросла в траві,
з побитими шибками і хвірткою в іржі.
Весь дах старий Горіх руйнує-
він тут хазяїн,тому і силу чує.
І стіни всі,уже без кольорів,
їх сніг і дощ,давно обмив.
Двір захаращений,повсюди тиша й самота,
але колись ця хата,як ніхто жила.
Сімя велика,що сиділа за столом-
уваги не звертала на тих,хто за вікном.
Життя бурлило,батьки і діти - всі у русі,
не було місця тут,тиші і скуці.
В хазяїна старого млин гудів -
жінка у хаті а діти в ролі пастухів.
Корова,свині,коні і курей було повно-
хазяїн був газда, на все своє село.
Але старість прийшла і діти- хто куди,
хтось вивчився а хтось поїхав у чужі краї.
І батька,що вже вибився,геть з сил,
один з синів,до себе жити запросив.
Так все минуло і хату продали-
але нові хазяєва,щось в хаті не жили.
Ця хата є показником і іншого життя-
всьому свій час і все колись дійде до кінця.
А поки хата розпадається й гниє,
і життя то,що було у ній вже, не буде.
Всьому свій час,всьому своє життя,
аще скажу одне-де молодість, там і панує суєта.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880505
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.06.2020
автор: Бабич