Фатум

Від  неминучості  геть  подуріли  люди,
Давно  все  вирішено,  тільки  плине  час,
А  ми  за  ним  повільно  линемо  в  нікуди,
Ніхто  не  знає,  що  чекає  далі  нас.

Що  буде  завтра?  Може  треба  поспішити,
Щоб  залишився  слід,  а  не  лише  скелет?
Не  знаю  скільки  ще  мені  зосталось  жити,
Тому  сьогодні  я  прощаюсь  наперед.

Життя  складається  лише  з  дрібних  моментів,
Що  з  сонця  заходом  згорають  у  вогні,
І  дні  мов  пазл,  лиш  щодня  з  нових  фрагментів,
Обставини  і  люди  теж  щодня  нові.

Ми  долі  вибрики  злі  бачимо  наочно,
Вона  єхидно  посміхається  в  лице.
Життя  нікого  не  жаліє,  знаю  точно  -
Ні  тих,  що  жебрають,  ні  тих,  що  мають  все.

На  краще  місце  лиш  для  себе  кожен  мітить,
Та  хоч  до  чогось  когось  з  нас  це  привело?
Там  в  небі  високо  яскраве  сонце  світить  -
Не  пропускають  стіни  світло  і  тепло.

Мені  ж,  часом,  так  сильно  їх  не  вистачає...
Осипався  з  дерев  на  землю  білий  цвіт,
Мов  сніг,  що  на  початку  літа  все  вкриває.
Крізь  призму  пляшки  дивлюся  на  дивний  світ.

Можливо  фатум  це,  невідворотна  доля,
Така  в  всіх  схожа,  та  у  кожного  своя  -
Цінує  щастя  той,  хто  надивився  горя,
Хто  бачив  смерть  -  дізнається  ціну  життя.

Хоч  щось  змінити  можна  лиш  у  мріях  власних,
Та  головне  -  не  загубити  в  них  себе,
В  таких  безмежних,  кольорових  і  прекрасних
Мій  ескапізм  колись  ще  з  розуму  зведе.

Реальний  світ  же  нам  приносить  лиш  загрозу,
Тут  кожен  божеволіє  як  хоче  сам,
Та  половина  з  нас  помруть  від  передозу,
Або  зведуть  рахунки  із  своїм  життям.

А  інші  за  життя  схопилися  рукою,
Зловили  міцно  і  затиснули  в  кулак,
І  йдуть  з  високо  піднятою  головою,
Щоб  повноцінного  життя  відчути  смак.

Показують  усім,  що  все  в  них  йде  як  треба,
Але  всередині  вони  такі  пусті,
Надіються,  немов  руками  дістають  до  неба,
І  вірять,  наче  досягли  чогось  самі.

Не  всі  з  нас  стануть  тими,  ким  так  хочуть  бути  -
Під  себе  неможливо  поміняти  світ,
Тож  випивши  тих  нездійсненних  мрій  отруту,
Підуть  з  життя,  не  залишивши  слід.

У  кожного  з  нас  є  лише  одна  дорога,
Яку  ми  всі  повинні  за  життя  пройти,
І  волею  лиш  невідомого  нам  бога,
Зла  доля  не  дає  звернути  нікуди.

Не  випадково  став  ходити  й  говорити,
І  народився  у  мені  колись  поет.
Не  знаю  скільки  ще  тепер  зосталось  жити,
Тому  сьогодні  я  прощаюсь  наперед.

21.06.20

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880368
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.06.2020
автор: grotath