На пагорбах отут, в порожнім небокраї,
серед доріг, які прямують тільки в гай,
життя немов зрікається престолу
і дивиться із подивом навколо
на дивні форми, що шумлять. Й коріння
чіпляється чобіт, під тупотіння,
усі вогні згасають у селі.
І по нечійній плентаюсь землі
й у Небуття випрошую оренду-вічність,
і вітер вириває з рук тепло,
і плещеться водою зверху десь дупло,
бруд змотує стежини довгу стрічку.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880160
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.06.2020
автор: Чеслав Віршинський