Якóсь в набридлому ток-шоу,
по телевізору почув:
один знав українську мову,
російськомовним інший був.
Мені водночас смішно стало
і стало сумно: вже така
землі цієї доля склалась
у не простих її віках.
Згадалася пора ранкова
і дві красиві вчителькѝ:
російська й українська мови
стоять рукою до руки.
Шкільна лінійка, клас четвертий
повчальні слухає слова...
Одній, вже склалося померти,
а українська – ще жива.
Старенька зараз, наша «кера»,
тоді – наш класний керівник,
змогла – і в час СРСР-а
в нас України дух проник.
Вже потім нас навчали «чтокать»
газети, армія, наук
підручники: їх суть «глибока»
була російською на звук.
Російська мова – пречудова,
але бійцеві на війні
з дитинства знана колискова
пасе мурахи на спині.
Мов код ідентифікаційний,
звук думки кожного із нас:
когось він кличе до Росії,
а нам – за Україну час.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878821
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.06.2020
автор: Анатолій Костенюк