Коли за обрієм – життя,
А небо – темне і непевне,
Вже недоречні каяття
І марний біль – молити ревне.
Старий мій сад – принишк в пітьмі.
Минулого – уже немає.
Він, по пронизливій зимі,
Мене ніяк не пригадає.
Якісь примарні голоси
Лунають здалеку химерно.
Як не благай, як не проси –
Уходить в землю все, як зерна.
І буде ніч, а потім – день.
Хтось сад занедбаний побачить,
Та, серед старих черешéнь,
В траві стежину не зазначить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878808
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.06.2020
автор: Ігор Крикотун