До острівця, що звівся скель стіною
ми підпливаємо. Переді мною
гай кипарисовий, глибока тінь
обіцянкою тиші сновидінь
у прохолоду кличе відпочити,
позбутися турбот. Завжди відкриті
ведуть ходи у товщу скель кудись,
як натяки на те – якби знайшлись
забуті кимось знахідки коштовні,
чи то скарби, то місце їм у чо̀вні.
Хоча помітно, що були тут люди,
пересторога заповзає в груди
і запитати настає пора
про острів цей старого весляра.
Ні слова не промовили ще з дідом,
що напросився бути мені гідом
на цій в туман огорнутій ріці
до гротів, що на цьому острівці.
– Що це за острівець, хотів би знати.
Пробачте, пане, як Вас називати?..
– Нічого. Кличуть всі мене Харон,
це Острів мертвих* і сюди паром –
він затонув – колись постійно плавав.
Спокійно стій, бо свій намочиш саван…
*Острів мертвих — картина художника Арнольда Бекліна (1827—1901).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878599
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.06.2020
автор: Анатолій Костенюк