Не тестуй мою душу білу
ветхим тестом на чорноту,
я противлюся неуміло
й відкидаю жагу оту,
Що жадає скрутити руки
позад змученої спини́.
Якби вміла, втекла б від муки
і ніхто б мене не спинив.
Але нині усюди чорно,
навіть білий-пребілий цвіт
знепритомнив весняне лоно,
знепритомнив усенький світ.
І не зміряєш болю тестом,
навіть тим, що на негатив...
І заходиться день протестом,
і заходишся болем ти.
Бо немає кутів спасенних,
бездоріжжя і суєта.
І поколені страхом вени,
і молитва свята-свята -
Все, що нині рятує душі
від закритих дверей у ніч.
Я ж іду, я ж іду, бо мушу,
хоч звисає біда із пліч.
Й накрапає на ветхі тести
там, де правда бува напів,
там, де біль свої кола креслить
і не хоче нічийних слів.
Не тестуй мою душу білу
на затлумлену чорноту,
я противлюся неуміло,
але йду, все одно іду...
1.06.20 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878401
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.06.2020
автор: Леся Геник