Покинутий світ (Оповідка друга)

     На  околиці  міста,  в  тиші  ошатних  будівель,  сховався  давно  покинутий  чи  то  колишній  санаторій,  чи  то  оздоровчий  табір.  Це  зруйнований  комплекс,  що  складається  з  триповерхової  споруди,  гаражів,  двох  одноповерхових  будівель,  сторожової  хатини  та  ще  якоїсь  незрозумілої  споруди,  огороджений  з  трьох  боків  триметровим  світлим  парканом,  прихований  від  допитливих  очей  лабіринтом  дерев  та  кущів.  Уздовж  парканів,  з  трьох  сторін,  розкинулися  дороги,  четверта  сторона  не  була  загороджена,  там  тяглася  лісова  доріжка,  і  від  неї  за  три-чотири  метри  починаються  приватні  помешкання.  Загалом,  це  тихий  дикий  куточок,  в  якому  на  руїнах  старих,  забутих  приміщень  розрісся  маленький  проміжок  дикої  природи.
     Дерева,  кущі,  зелена  ніким  незаймана  трава,  і  тільки  де-не-де  валяються  дошки  та  повалені  стовбури  дерев.  Здалеку  і  не  скажеш,  що  тут  колись  було  щось  подібне  до  санаторію  чи  оздоровчого  табору.  Але  якщо  зайти  вглиб,  можна  відразу  помітити  триповерхову  будівлю,  розміщену  неначе  в  центрі  «квадрата».  Трохи  далі,  збоку,  розташувалися  старі  гаражі,  десь  за  п'ять  метрів  від  них  –  одноповерхова  споруда  з  побитими  вікнами  та  поваленими  дверима,  із  яких  стирчали  цвяхи  та  злазила  фарба,  а  недалеко  від  неї  –  сторожова  хатина.  В  іншому  кінці  цієї  території  стояла  така  ж  пошарпана  одноповерхова  будівля  з  потрощеним  від  поваленого  дерева  дахом,  а  поблизу  неї  чи  то  роздягальня,  чи  то  туалет,  не  було  ясно.  І  скрізь  дерева,  кущі,  то  висока,  то  низька  трава,  що  блищала  на  сонці.  Паркан  був  світло-сірого  кольору  з  прямокутними  вертикальними  заглибленнями  та  круглими  отворами  зверху.  Десь  посередині,  з  двох  боків,  стояли  сині  сітчасті  хвіртки  та  ворота,  які  вже  давно  не  відкривалися  для  машин.  З  четвертої  сторони  не  було  нічого  –  і  кожен  охочий  міг  зайти  і  побачити  цей  осередок  дикої  природи  та  ніби  затуманені,  побиті  часом  та  живими  масивними  переплетіннями,  будівлі.
Цей  покинутий  куточок  заманював  до  себе  своїми  незвичними  місцями  та  контрастами.  Заманював  тих,  хто  хотів  на  власні  очі  побачити  перемогу  природи  над  людськими  грубими  миттєвими  слідами.  Ця  непримітна  територія.  А,  можливо,  тут  колись  лунав  дитячий  сміх,  звично  метушилися  люди,  щось  робили,  перебирали,  переставляли  з  місця  на  місце,  щось  удосконалювали,  прикрашали  чи  займалися  своїми  буденними  справами.  Тепер  доволі  складно  відгадати,  що  саме  вони  тут  робили.  Тепер  тут  руїни,  точніше  залишки  процесів,  результатів  людської  діяльності.  Покинутий  світ,  пройнятий,  незримо  захоплений  природними  порухами  та  життям,  які  десятки  років  тому  несправедливо  ущільнили  у  нові  точні  нерозсудливі  межі.  Залишений  найлютішим  звіром  на  світі,  цей  клаптик  землі  знову  розігрався  красивими,  чудовими,  мінливими  кольорами  зелені  та  заблищав  їхніми  відтінками.  І  взагалі,  це  виглядало  так,  ніби  все  наповнювалося  чимось  новим,  чимось  незвичайним,  чимось  незвіданим,  хоча  насправді  це  природа  просто  відновлювала  свою  втрачену,  занедбану  людьми,  територію.
     Триповерхова  будівля.  Головна  споруда  цього  захованого  простору.  Стояла,  мов  привид,  лякала  і  водночас  заманювала  застиглими  таємницями.  Цікаво,  що  там,  всередині?  А  всередині  пустка,  як  комусь  може  здатися,  розруха,  перемішана  з  роботою  часу  і  потужними,  впевненими  діями  мінливих  стихій.  Всередині  розгорнулася  зав'язка  знівеченого  приміщення.  Це  все  скидалося  на  попіл  від  великого  вогнища.  Але  про  все  детальніше.  Увійти  можна  було  із  двох  боків.  Двері.  Одні  лежали  на  сходах,  побиті,  обдерті,  відкинуті  на  метр  від  свого  попереднього  місця  перебування.  До  інших  дверей  з  протилежного  боку  не  можна  було  пробратися  через  густі  захаращення  чагарників.  Внутрішня  частина  будівлі  була  в  нікчемному,  плачевному  стані.  Вона  ніби  помирала,  повільно  та  нерозбірливо  віддаючи  землі  свою  міцність  та  самобутність.  Скрізь  валялися  відвалені  невеликі  шматки  стін,  уламки  дошок,  цегли  та  скла.  Потрапивши  туди,  можна  було  побачити  вхідну  кімнату,  яка  з  правого  боку  вела  в  довгий  коридор.  Коридор,  він  був  трохи  вузький  з  високою  стелею,  засипаний  різними  деталями,  які  скрипіли  під  ногами.  Пошарпаний  протяжний  брудний  коридор.  Стіни  в  ньому  були  потріскані,  пожмакані,  ніби  помальовані  невтомним  художником  –  часом.  Із  них  де-не-де  стирчали  якісь  дроти,  кабелі,  зі  стелі  час  від  часу  сипалася  застаріла  фарба.  На  підлозі  сіріли  камені,  нагромадження  різних  уламків,  покриті  п’ятдесяти  чи  сімдесяти  річним  пилом.  Сам  коридор  був  напівтемним:  сонячне  світло  де-не-де  пробивалося  крізь  вікна  кімнат,  які  затулялися  загнутими  і  прямими  гілками  дерев.  Уздовж  коридору  розкинулися  кімнати  такі  ж  стесані,  місцями  потріскані  та  пошматовані,  як  і  шлях  до  них.  Давно  порожні  кімнати  мов  віяли  мертвим  вітром  живих  подій.  Стелі  в  них  були  десь  білі,  десь  сірі,  десь  темно-сірі,  умовно  поділені  чорними  тонкими  смужками  на  частини.  Стіни  десь  пофарбовані,  десь  просто  виднілася  цегла,  а  десь  лущилися  тріщини  великі,  малі.  Вони  були  голі,  їм  так  не  вистачало  цікавих  шпалер,  фарб,  різних  полотен  чарівних  хвиль  та  ліній.  Ніби  кричали  беззвучним  голосом,  кричали  про  своє  руйнування.  Десь  обшарпані,  десь  повалені  ці  бар'єри  просто  чекали,  чекали,  чекали,  коли  розчепиться  на  атоми  їхня  міцність.  Що  ж  до  підлоги,  то  вона  була  в  жахливому  стані.  Подекуди  її  взагалі  не  було,  подекуди  валялися  дошки,  хаотично  розкидані,  подекуди  стирчали  чи  горбилися  розтрощені  дерев'яні  конструкції,  а  подекуди  ще  залишилися  залишки  бетонної  підлоги  та  старого  лінолеума.  Вона  була  покрита  пилом,  в  деяких  кутках  сміттям  і  вже  давно  не  відчувала  дотиків  теплих  ніг  та  дряпаючого  взуття.  Не  відчувала  нічого,  окрім  холоду,  вітру  та  теплих  чи  пекучих  сонячних  променів,  які  час  від  часу  захоплювали  окремі  шматки  її  території.  Вона  нагадувала  змію,  що  зняла  свою  стару  шкіру,  а  нова  й  досі  не  виросла.  У  протилежних  кінцях  коридора  можна  побачити  дві  кімнати,  схоже,  що  там  колись  були  вбиральні.  Кожна  з  них  була  розділена  дверною  рамою  (бо  двері  вже  давно  хтось  зняв)  на  дві  частини:  ванну  кімнату  і  туалет,  точніше  те,  що  від  них  залишилось.  Стіни  до  половини  та  підлога  були  вкриті  плиткою.  На  стінах  вона  біла,  рівна,  протягнута  вверх  на  метр,  у  верхній  частині  виднілися  смуги  хвиль  червоного  та  білого  кольорів,  а  на  підлозі  розкинулася  біла  плитка  з  переплетіннями  коричневих  смуг.  При  вході  стирчали  дроти  розбитого,  роздробленого  вимикача  чи  розетки:  не  зрозуміло,  що  там  було  до  виривання  елементів.  А  з  верху  стриміла  низька  електропроводів  з  патронами,  в  яких  вже  давно  не  грілися  лампи.  В  середині  коридору  вишикувались  сходи,  такі  ж  обшарпані  та  побиті,  як  і  стіни  в  ньому.  Вони  вели  на  другий  та  третій  поверх.  Там  спали  такі  самі  руїни,  що  й  на  низу.  Підлога  така  ж  розтрощена,  ніби  пожована,  усіяна  численними  дошками,  цеглинами  та  частинами  скла.  Знівечена  картина  колишньої  важливості  цієї  будівлі.  На  деяких  стінах  були  намальовані  візерунки  сердечок,  сонечок,  тварин,  викарбувані  чиїсь  імена  та  любовні  послання,  які  вже,  напевно,  ніколи  не  побачать  своїх  адресатів.  На  третьому  поверсі,  в  кінці,  був  вихід  на  невеличкий  майданчик,  що  покрився  мохом.  На  цій  ділянці  розташована  іржава  драбина,  яка  вела  на  дах.  Коричневого  кольору,  липка  та  брудна  вона  виглядала,  як  хвороблива  кора  старого  дерева,  потріскана,  слабка.  А  ще  там,  просто  на  бетоні,  росла  сосна,  проривалася  крізь  нетрі  непорушного,  щільного  бетону.  Вона  виглядала  як  символ  перемоги  природи  над  діями  людей.  Над  їхніми  результатами  та  наслідками.  А  вони  в  більшості  випадків  були  і  є  згубними,  нестерпними  та  жорстокими  для  неї.  Вона  боролася  й  боротиметься  з  ними  заради  виживання  усіх  своїх  «дітей»,  а  не  тільки  найбезжальніших  та  найрозумніших  «звірів».  Ні,  не  всі  люди  заслужили  на  таке  гостре  прізвисько:  деякі  з  усіх  сил  намагаються  врятувати,  захистити  крихітні  клаптики  дикої  природи  чи  цілі  екосистеми.  Але  й  «злих  тварин»  також  вистачає.  Отже.  Отже,  на  майданчику  було  тихо,  затишно  та  просторо.  Можна  було  роздивитися  стовбури  та  закручені  чи  витягнуті  гілки  дерев,  що  стояли  близько.  А  дах  лежав  звичайний,  нахилений.  І  здається:  більше  нікому  не  було  діла  до  цієї  споруди:  закляклої,  поморщеної,  пустої.  Такий,  саме  такий  вигляд  мала  ця  покинута  триповерхова  будівля.
     У  протилежних  кутках  цієї  території  стояли  дві  майже  однакові  споруди.  Перша  розташована  трохи  далі  від  триповерхівки.  Вона  мала  такий  же  зруйнований,  знівечений  та  кепський  вид,  як  і  інші  будівлі.  Розбиті  вікна,  деякі  навіть  без  рам,  двері,  що  лежали  на  сходах.  А  навколо  росли  високі  кущі  та  трави,  які  ніби  ховали  цей  простір  від  сторонніх  очей.  Всередині  панувала  пустота  –  порожнеча,  наче  казала:  «Тут  більше  нічого  немає»,  і  тільки  де-не-де  валялися  дошки,  уламки  скла  та  зрізки  картонних  коробок.  Скрізь,  по  кімнатах,  розкидані  павутинки:  великі,  маленькі  й  зовсім  непримітні,  які  доповнювали  весь  цей  величезний  витвір  розчищеної  недбалості.  І  лиш  в  деяких  можна  знайти  згадки  про  призначення  цих  приміщень.  В  одній  із  них  на  брудній  підлозі  на  зморщеному  пласті  грубої  дощечки  розмістився  надпис:  «Столовая».  Закрадливо  та  стійко  стирчали  цвяхи  у  дерев'яних  рамах  та  на  підвіконнях,  так,  ніби  хотіли  зупинити  незворотні  процеси  майбутніх  обвалень.  Прагнули  цього  всім  своїм  виглядом  і  неначе  намагалися  втримати  свої  позиції  на  першовизначених  місцях,  немов  вбивалися  назад,  у  бетон  чи  в  дерево.  Загострені  стрижні,  одні  бажали  будь-що  втримати  свої  позиції,  другі  ледь  торкалися  поверхні  свого  «дому»,  треті  взагалі  лежали  осторонь  від  свого  отвору,  прямі,  іржаві,  різкі.  Вони  чекали  загального  неминучого  кінця.  Увесь  цей  витвір  застигнув  у  передчутті  далекого  завершення,  що  котиться  по  загинах  років.  В  одній  із  кімнат,  на  підлозі,  в  очі  падав  огризок  від  яблука,  зморщений,  залишений  кимось.  У  деяких  інших,  на  стінах,  окреслювалися  контури  сердечок,  квітів,  коротких  записів,  таких,  як  у  великій  будівлі.  І  тільки  вітер  гуляв  у  цих  проміжках,  займаючи  потрощений  периметр  прохолодною  свіжістю.  А  ще  там  гостював  сніг,  який  залітав  через  відчинені  та  рознесені  вікна:  в  деяких  кімнатах  їх  взагалі  не  було,  а  в  інших  вони  лежали  на  шершавій  підлозі;  сніг  то  заморожувався,  перетворюючись  на  лід,  то  розтавав,  ставав  краплинами  у  заглибленнях.  Увесь  цей  дрімаючий  хаос  переплітався  з  неповторними  природними  загравами.  Неначе  чекав  неминучого  кінця.  А  стеля,  побілена  колись  стеля,  стала  сіруватою,  пожованою  та  зачуханою  від  постійних  змін  температур  та  вологості.  І  десь,  на  ній,  і  там,  і  тут,  розтягнулися  кабелі,  дроти,  електричні  проводи  та  шнури  від  ламп  та  вимикачів.  А  ще  тяжіли  небезпечні,  відрізані  шматки  цієї  стелі,  готові  обвалитися  будь-якої  миті.  І  ніби  сама  атмосфера  чекала  кінця,  притягувала  його.  Хотіла,  аби  скоріше  скінчились  її  муки  у  цій  непримітній  сумній  «норі».  А  на  цьому  місці,  тут,  де  стояла  ця  побудова,  мали  б  рости  дерева,  квітнути  квіти,  буяти  трави  та  кущі.  А  натомість  природа  має  відвойовувати  рік  за  роком  цю  та  інші  території,  які  незаконно  та  нахабно  відібрали  люди,  не  розуміючи,  що  порушують  тендітний  баланс,  який  за  довгі  тисячоліття  до  них  склався  на  цій  Землі  і  завдяки  якому  вони  живуть.  А  вони  його  порушили  майже  за  мить.  Та  все  ж,  можливо,  колись  ця  ясна  мінлива  «красуня»  буде  на  повну  силу  панувати  у  цьому,  сповненому  брудом  та  безладом,  покинутому  світі.
     Друга  споруда  була  трохи  меншою.  Вона  розкинулася  в  самісінькому  кутку,  там,  де  за  кілька  кроків  починається  довговічний  паркан.  Два  повалених  дерева:  одне  лежало  трохи  далі  від  будівлі,  друге  розтрощило  її  дах  і  ніби  повисло  в  невагомості.  Воно  наче  хотіло  розвалити  цю  замучену  конструкцію,  але  бетонно-цегляні  стіни  виявилися  міцнішими  ніж  його  удар.  А  в  середині  будівлі  панувала  така  ж  потьмяніла  розмірена  пустота,  існувала  така  ж  застиглість,  дрімали  такі  ж  частки  картону,  бетону  та  скла,  звисали  такі  ж  витончені  візерунки  павутинок  павуків-хижаків,  що  ловили  свою  здобич.  У  найбільшій  кімнаті  стояла  розвалена  шафа.  Дивно,  що  її  ще  не  розібрали  та  не  винесли.  Вона  була  коричневого  кольору,  з  одного  боку  трохи  висвітлена  від  сонячного  проміння,  самотньо  знітилась,  чекаючи  свого  кінця.  Неначе  чекала,  коли  вже  розвалиться  на  холодну  підлогу  від  старості  та  тиску  сили  тяжіння.  На  одній  із  її  полиць  лежала  обгортка  від  цукерки.  Напевно,  хтось  колись  залишив  її,  забувши  викинути  у  смітник,  чи  хтось  із  шукачів  пригод  просто  не  помітив,  як  поклав  туди  «маленьку  частинку  свого  сліду».  Загальна  ж  атмосфера  видавалася  пригніченою  та  сумною.  А  може,  тут  колись  було  весело,  гучно  та  цікаво.  Бігали  діти,  метушилися  дорослі,  щось  робили,  чи  створювали,  чи  допомагали  комусь  у  чомусь.  А  тепер  тут,  здається,  тільки  примарюються  привиди  тих  днів.  А  ще,  здається,  ширилося  невимовне  відлуння  тих  звуків,  емоцій  та  рухів,  що  наповнювали  колись  весь  цей  простір.  Але  тут  вже  нічого  немає:  ні  коливань,  ні  відчуттів,  ні  людей  –  і  тільки  природа  рік  за  роком  частка  за  часткою  відвойовувала  й  відвойовуватиме  свої  втрачені  позиції,  свою  приховану  владу,  своє  повноцінне  життя.  Відвойовувала  й  відвойовуватиме,  аби  більше  не  віддавати  жорстоким  людям.  Так,  вже  майже  ніщо  не  нагадувало  про  минуле,  світле,  приємне  та  насичене  для  людей,  і  не  могло  нагадувати.
     Трохи  далі  від  триповерхівки  розкинулися  гаражі.  Вишикувані  в  один  ряд,  вони  були  однакові  за  конструкцією,  за  кольором,  за  розміром.  Деякі  закриті  на  замок,  деякі  відкриті:  хтось  виламав  двері  та  вікна,  щоб  узяти  те,  що  не  забрали  господарі  чи  просто  поглянути,  що  там,  в  середині,  а  деякі  стояли  пусткою  без  речей,  без  вікон  та  без  дверей.  У  відкритих  можна  побачити  різні  речі:  стелажі,  посохлі  з  часом,  запчастини,  порожні  банки  та  бляшанки,  скляні  пляшки,  поламані  іграшки,  порепані  дошки  та  ще  багато  чого.  А  в  одному  із  них  знайшовся  навіть  баскетбольний  м'яч,  правда  трохи  здутий  та  неначе  чимось  порізаний,  але  міцний.  Він  лежав  майже  готовий  до  гри,  треба  б  тільки  трішки  підкачати.  Можна  було  б  хоч  зараз  збирати  команду  і  грати  в  баскетбол,  от  тільки  майданчика  тут  не  видно,  хоча,  можливо,  він  і  був  десь  тут,  у  цьому  «квадраті»,  але  тепер  його  буде  складно  знайти  серед  трав  та  кущів  і  відділити  від  цієї  «зеленої  довершеності».  І  скільки  у  цих  гаражах,  і  тут,  і  там,  було  всілякого  багатства  та  сміття,  ніхто  не  рахував  і,  швидше  за  все,  рахувати  не  буде.  Ніхто  тепер  не  знає,  що  було  тут,  там  до  того,  як  люди  покинули  цей  прихисток  для  машин,  інструментів  та  інших  предметів,  забравши  цінні,  необхідні  для  себе  речі.  А  можливо,  тут,  у  цих  місцях,  весело  й  завзято  гралися  діти,  вперше  поцілувалися  підлітки,  дорослі  робили  звичні  та  не  зовсім  звичні  вироби.  У  цих  «сховищах»  зберігаються  і  зламані,  іржаві,  і  недоторкані,  придатні  для  використання  деталі  та  механізми.  І  всі  покриті  пилом  та  слідами  павуків.  От  тільки  нікому  ці  запчастини,  деталі,  вироби,  інструменти  та  предмети  вже  не  потрібні...  нікому.
     За  п'ять  метрів  від  гаражів  простоювала  невелика  сторожова  хатина,  зачинена  на  ключ.  Непримітна,  але  добре  збережена  порівняно  з  іншими  будівлями,  з,  на  диво,  вцілілими  вікнами.  З  боку,  біля  неї,  сховалася  маленька  собача  будка  із  зачепленим  до  прибитої  дощечки  сірим  довгим  ланцюгом.    А  ззаду  цих  двох  «грибів»  вітер  пронизував  купи  сміття:  клаптики  зморщеного  картону,  нитки,  та  шматки  якихось  ганчірок,  уламки  скла,  та  скляні  розбиті  банки,  нешліфовані  неправильно  вирізані  бруски,  обрізки  дошок,  залізяччя  різних  розмірів  та  форм,  бетонне  каміння,  трохи  щебню,  і  навіть  рами  з  вікон,  винесені  із  приміщень.  Хтось  не  зміг,  не  встиг  чи,  скоріше  за  все,  просто  не  захотів  вивезти  цей  непотріб,  створивши  тут  міні-полігон.  І  нікому  немає  діла  до  того,  що  тут  порожніє,  отруюється  земля,  як  і  в  інших  куточках  нашої  планети.  А  в  цій  місцині  мали  б  розростатися  пишні  трави,  гратися  відтінками  кольорів  лісові  яскраві  незаймані  квіти,  красуватися  біля  них  бджілки,  оси,  метелики,  розносячи  в  даль  їхні  пилки,  аромати  та  сліди.  А  натомість  ця  затверділа  земля  була  покрита,  утиснена  брудом,  що  розкладається  різними  темпами:  одні  рештки  –  довго  чи  дуже  довго,  інші  –  швидко.  І  пройдуть  сотні  чи  навіть  тисячі  років  поки  природа  покриє  барвистим  чи  пожовклим  килимком  ці  купи  чи  зітре  їх,  розклавши,  розчепивши  на  маленькі  часточки.
     А  в  протилежному  від  сторожової  хатини  місці  примістилася  найменша  споруда  цього  «квадрата»:  чи  то  був  туалет,  чи  то  роздягальня,  не  ясно,  бо  навколо  неї  розрослося  дуже  багато  кущів,  а  стіни  до  самого  даху  обплів  дикий  виноград.  Вона  була  десь  два  з  половиною  метри  заввишки,  запечатана,  віддалена  й  непримітна.  Її  було  важко  знайти  посеред  цього  лабіринту,  викроєного  із  будівель,  дерев  та  кущів.
     І  скрізь  дерева,  дерева,  дерева,  кущі  та  трави,  які  дарували  життя  цій  обірваній  місцині.  Дарували  щось  нове  цьому  старому  розбитому  руйнуванню.  Коли  одні  стіни,  стелі  та  покрівлі  вже  тріскалися,  трощилися  чи  навіть  обвалювалися  від  безсилля,  то  інші  все  ще  міцно  трималися,  відтягуючи  час  своєї  кричущої  загибелі.  Неначе  хотіли  жити  вічно,  вічно  споглядати  танець  розквіту  та  занепаду  природи,  вічно  залишатися  міцними  та  незворушними,  вічно  відчувати  дотики  різних  стихій.  Незайманість  природи  перепліталася  із  «цятками»  та  «ямами»  малих  та  глибоких  людських  слідів.  А  вони  затискали,  ховали  цю  звичну  і  водночас  неповторну  красу  від  усього  Всесвіту.  Відбирали  територію,  де  могли  б  розростися  паростки  та  суцвіття  життя.  Безжально  і  водночас  лагідно  люди  розгрібали,  розрівнювали,  розчищали  землю  для  своїх  планів,  мрій,  фігур,  домівок,  відбитків.  Роблячи  це,  вони  навіть  не  усвідомлювали,  як  сильно  ранять  цей  куточок  і  тим  самим  призводять  до  дисбалансу  чогось  більшого,  цілісної,  унікальної,  чудесної  екосистеми.  А  її  «розумні  тварини»  переділили,  переплели,  перекроїли  на  свій  лад.  І  їм  не  цікаво,  що  вони  забрали  цю  місцину  у  диких  мешканців,  які  не  можуть  ні  співіснувати  із  «цивілізованим  звірством»,  ні  відвоювати  цю  недоторкану  чи  вже  спотворену  територію  назад.  А  люди  уже  змінили  та  змінюватимуть  краєвиди,  рельєфи  та  заглиблення.  Змінюватимуть  задля  своїх  потреб,  відкриттів,  розвитку  у  різних  сферах,  знань,  вражень  та  пам'яті.  Просто  байдужі.  Байдужі  до  бід,  випробувань  та  голодних  криків  своїх  менших  братів  та  сестер.  Ні,  не  всі  байдужі,  та,  напевно,  більшість  із  нас  навіть  не  уявляє  цих  труднощів  та  жорстоких,  сильних,  злиденних  тисків  ув'язнення  посеред  волі.  Їх  більше  цікавлять  штучні  основи,  різні  цікаві  новини,  власні  заняття,  розваги  та  емоції.  Хоча  є  ті,  хто  рятує  диких  тварин  чи  котрусь  розкішну  гавань  чи  намагається  зменшити  згубний  вплив  діяльності  людства  на  них,  намагається…  Хоча  це  і  надзвичайно  складно.  Бо  на  прикладі  цього  покинутого  простору  можна  побачити,  які  сліди  залишають  після  себе  багато  людей,  а  які  –  «неперевершена  красуня»  –  природа.  А  тут  занепад,  руїни,  отруєння.  І  ніхто  не  знає,  скільки  років  мине,  поки  природа  відновить  свої  порізані,  спустошені,  затиснені  території  та  заховає  ці  «сліди»  від  усього  світу.  Хоча  вона,  як  і  все  на  Землі,  рано  чи  пізно  потрапить  під  потужні  спалахи  безжального  ультрафіолетового  випромінювання  і  зникне  назавжди.  Але  зараз  вона  є.  І  має  ширитися  та  розвиватися,  а  не  страждати  і  втрачати  «частини  свого  тіла»  через  задуми,  дії  та  наслідки  роботи  найрозумнішого  і  водночас  найдурнішого  виду  на  планеті.  Хоча  зараз  усе  навпаки.  І  не  зрозуміло,  чи  перестане  він  знущатися  над  своєю  поважною  «матір'ю»,  чи  буде  прагнути  знайти  гармонію  із  нею.  Майбутнє,  майбутнє…  майбутнє  знаходиться  в  межах  визначеної  випадковості.  Цю  категорію  взаємодії  взагалі  складно  пояснити,  бо  її  не  можна  визначити  до  кінця,  можна  уявити  чи  спрогнозувати,  але  точності  вона  не  підлягає.  Майбутнє  таке  ж  неосяжне,  як  час,  і  таке  ж  мінливе,  ніби  світло.  Час,  безцінний  час,  він  летить  невпинно,  як  і  світло,  і  ми  його  не  можемо  ні  сповільнити,  ні  пришвидшити.  Із  його  безодні  плину  нам  дається  тільки  мить,  природі  –  трильярди  чарівних  хвиль,  і  ціла  вічність  –  Всесвіту.  І  ніхто  не  знає,  скільки  ж  часу  дано  цьому  покинутому  і  водночас  віднайденому,  спотвореному  і  водночас  відновленому,  змертвілому  і  водночас  живому  куточку.
     Ці  будівлі  мали  б  бути  комусь  корисними,  якщо  вже  витіснили  часточки  природної  структури.  Мали  б  когось  чи  щось  захищати  від  вітру,  дощу  та  холоду.  Мали  б  бути  частиною  цілісної  розгалуженої  системи,  а  не  віддаленими  спостерігачами  подій.  В  них  мали  б  гратися,  бавитися  діти,  щось  робити  дорослі:  якісь  добрі  чи  не  дуже  речі,  допомагати  комусь,  лікувати,  розважати  когось,  проводити  зустрічі  чи  змагання  чи  реалізовувати  щось  інше.  В  них  мали  б  щось  зберігати,  чи  лагодити,  чи  майструвати,  чи  розбирати,  чи  давати  нове  життя  старим  предметам.  Натомість  вони  тихо  тиснули  землю  своїми  рухами  та  заважали  вигадливим  розливам  зелені.  Заважали  дихати,  рости,  розростатися,  переплітати  тонкі  візерунки  коштовних  нахилів.  І  ніхто  не  може  сказати  точно,  скільки  ж  є  на  світі  таких  «пусток»,  які  шкодять  природі  і  перестали  бути  корисними  людям.  Оголені  будинки.  Вони  заклякли  не  тільки  на  околицях  міст,  в  центрах  мегаполісів,  в  селах,  а  й  в  диких  закутках,  посеред  лісів,  джунглів,  гір,  скель  та  пустель.  Можна  тільки  відносно  підрахувати  їхню  кількість,  але  точно  підсумувати  не  вдасться.  Бо  деякі  заховані  від  допитливих  очей,  деякі  замасковані  малюнками  чи  плакатами,  деякі  настільки  обвалені,  що  вже  й  не  скажеш,  що  саме  там  було:  дім,  громадський  заклад  чи  чийсь  незавершений  проект.  І  всі  ці  споруди  ще  довго  мучитимуть  землю,  аж  поки  не  розваляться  повністю.  Не  розкришаться.  Хоча,  можливо,  їх  знесуть  величезні  ревучі  машини  чи  зітруть  з  лиця  землі  потужні,  миттєві  та  невгамовні  стихії,  але  ніхто  цього  не  може  сказати  напевно;  можна  розповісти  про  минуле  з  ювелірною  точністю,  можна  детально  описати  сучасне,  а  от  майбутнє  розгорнути  в  усій  своїй  красі  не  вдасться,  ...не  можна.  Майже  ніхто  на  сто  відсотків  не  може  знати  своєї  долі:  вона  майже  для  всіх  залишається  незбагненною  таємницею  так  само,  як  історія  зародження  енергії  та  матерії.  І  всі  ці  будинки  мали  б  давати  захист,  комфорт,  враження,  натоміть  стали  пустотою  посеред  природної  краси.  І  ніхто  не  може  сказати  точно,  скільки  ще  вони  будуть  стояти  тут,  там,  огорнені  непорушністю  та  туманністю.
     Але  життя  продовжується.  Воно  є  у  цьому  «квадраті»,  у  цих  покинутих  руїнах.  І  представлене  різними  травами,  кущами  та  деревами;  раз  по  раз  злітають  чи  приземляються  птахи  сюди,  туди,  у  свої  гнізда  чи  на  гілки  дерев,  чи  пробігають  інші  звірі:  білки,  зайці,  їжаки  чи  ще  хтось.  Вони  живуть  тут  чи  прибігають  сюди,  у  цей  край,  у  пошуках  їжі.  Але  територій  для  проживання  та  харчування  для  них  з  кожним  роком  стає  все  менше  й  менше,  на  жаль,  на  превеликий  жаль.  Бо  люди  забирають,  розчищають  та  знищують  дикі  осередки  задля  своїх  жител,  планів,  мрій.  І  дехто  чи  більшість  не  помічає  чи  не  хоче  помічати,  наскільки  мало  залишилося  таких  чарівних  незайманих  місць,  де  можуть  вільно  дихати,  рухатися  та  розмножуватися  наші  менші  братики  та  сестрички.  І  наскільки  сильно  страждає,  мучиться  та  ридає  сувора,  вимоглива,  принципова,  але  справедлива  «матір»?  Хоча,  ні,  людство  таки  помічає,  але  не  її  страждання,  а  наслідки  своїх  безжальних  дурних  невиправних  дій:  отруєння  земель  та  різних  водойм,  підвищення  рівня  світового  океану,  цунамі,  масштабні  лісові  пожежі,  урагани,  збільшення  розмірів  пустель,  забруднення  повітря  і  ще  багато  чого  іншого.  І  не  на  щастя,  на  жаль,  люди  майже  нічого  не  роблять,  аби  виправити,  змінити  чи  бодай  сповільнити  процеси  змін  клімату  та  спустошення  цих  незайманих  і  в  той  же  час  переплетених  вимірів,  бо  більшість  із  них  думає  про  себе,  про  своїх  близьких,  хоче  жити  у  безпеці,  комфорті  та  теплі,  а  не  у  гармонії  із  тендітною,  загадковою  та  прекрасною  «красунею».  І  де  ця  межа?  Де  ця  межа,  за  яку  люди  не  вправі  заходити,  а  природа  не  може  карати  їх  за  помилки,  дії  та  наслідки,  видимі  та  непримітні?  ...Недоторкані  краї,  які  були  знищені  на  Землі,  які  є  і  які  будуть  стерті.  Ті  ж,  що  залишилися,  живуть  своїм  спокійним,  розміреним,  давнім  життям  чи  страждають  від  отруєнь,  хвороб  та  розрух,  які  торкаються  їхньої  довершеної  структури.  Чи  вони  бояться,  що  їх  розітруть,  що  клаптики  землі  перетворяться  на  застиглі,  однакові,  холодні  пуски,  на  яких  «виростуть»,  як  гриби  після  дощу,  великі  чи  малі,  красиві  чи  потворні,  стандартні  чи  оригінальні  плоди  чиєїсь  енергійної  фантазії.  І  людям  байдуже,  що  тут  були  дерева,  кущі  та  квіти,  які  дарували  енергію  мінливій  складці  простору,  байдуже,  що  тут  є  життя,  якому  складно  чи  майже  неможливо  вижити  у  цьому  розщепленні  «штучних  рослин»,  байдуже,  що  тут  більше  не  буде  зелені,  яка  відбивала  чистоту  та  яскравість.  Їм  байдуже,  більшості  просто  байдуже.  Але  життя  –  воно  пристосовується  до  змін  клімату,  до  масштабного  заселення  планети  людьми,  до  десь  страшного,  десь  помірного,  а  десь  майже  гармонійного  сусідства  з  ними.  Життя  таки  продовжується,  попри  всі  ув'язнення,  знущання  та  витіснення.  І  скільки  ще  буде  таких  жорстоких  рухів  з  боку  людей,  ніхто  сказати  точно  не  може.  Єдине,  що  можна  сказати  напевно  –  це  те,  що  життя  (риби,  ссавці,  гризуни,  птахи,  комахи  та  бактерії  і  ті,  що  не  змінюють  свого  місця  розташування:  дерева,  кущі  та  трави)  потребує  захисту,  поваги  та  небайдужості  з  боку  «розумних  звірів».  І  всі  ці  унікальні  сильні  долі  немов  беззвучно  просять  цих  «привілеїв»  як  у  цьому  «крихітному  лісі»,  так  і  в  усьому  світі.  І  цей  маленький  осередок  зелені,  який  дарує  подих  чистоти  та  краси,  чи  довго  він  буде  жити  у  такому  вигляді,  у  такій  організованості,  у  таких  рамках,  чи  буде  знову  змінений,  опанований  людьми,  чи  буде  рознесений,  зруйнований  ними  назавжди  –  поки  що  ці  знання  ховаються  за  шарами  невідомості.  Можливо,  хтось  захоче  тут  побудувати  спортивний  табір,  санаторій  чи  щось  інше,  хтось  –  облаштовану  зелену  зону  для  відпочинку  з  креативними  ресторанами,  кафе  чи  творчими  павільйонами,  а  комусь  байдуже,  що  тут  буде.  Але  зелень,  вона  поки  що  живе  своїм  звичним  розміреним  життям  і  є  господаркою  цієї  території;  і  що  на  неї  чекає  далі:  воля,  ув'язнення  чи  скрипуча  смерть?  Поневолення  вразливого  життя.
     Люди  –  перекроювачі  Землі.  Вони  своїми  діями  та  бездіяльністю  змінили  цілу  планету:  цілі  незаймані  екосистеми,  цілі  осередки  дикої  природи,  цілі  шари  лісів,  джунглів,  саван,  цілі  розливи  струмків,  річок,  озер,  морів,  океанів,  цілі  краєвиди  гір  і  цілі  закутки  розгалужених  печер.  Люди  стали  домінуючим  видом  в  усіх  куточках:  жарких,  теплих  та  холодних,  витіснивши  інших  звірів  та  знищивши  їхні  домівки.  Людство  викарбувало  свою  власну  історію  окремо  від  історії  природи  і  береже  її,  як  скарб,  відновлюючи  десь  майже  втрачені,  десь  сховані  її  аспекти  чи  розшукуючи  її  часточки  у  різних  просторах.  Але  це  «оповідання»  значно  коротше,  аніж  цілий  «роман»  вільних,  нескорених,  невпинних  стихій  та  дикої  волі,  сповнений  пригод,  випробувань  та  небезпек.  І  це  окремо  написане  «оповідання»  стало  невід'ємною  частиною  «роману»,  на  щастя,  і  водночас,  на  жаль.  Це  добре,  що  воно  є,  і  погано,  що  викреслює,  стирає  та  вириває  «слова»,  «сторінки»  та  цілі  «розділи»  неперевершеного  «роману».  Люди  забули  те,  як  жили  у  перлинних  закутках  чаруючої  території,  те,  як  шанували  природу,  поклонялися  їй,  те,  як  її  боялися  і  несміливо  досліджували,  бо  покоління  за  поколінням,  наступні  покоління,  на  відміну  від  попередніх,  росли  в  інших  умовах,  покоління  за  поколінням,  змінювалися,  розвивалися,  створювали,  примножували  та  зберігали  знання;  будували  красиві  та  химерні  споруди,  алеї,  комплекси,  переривали  землю  у  пошуках  контрастних  та  непримітних  скарбів,  відкривали  щось  нове,  щось  незнане,  щось  незвідане  для  себе,  прагнули  до  кращого,  комфортного,  безпечного  життя  –  і  так,  напевно,  забули  про  тонкий  переплетений  зв'язок  зі  своєю  «матір'ю».  Про  все  забули.  Але  не  всі.  Деякі  люди  все  ж  таки  намагаються  робити  все,  що  в  їхніх  силах,  для  захисту  цієї  вигадливої,  тендітної,  неперевершеної  «красуні»,  цих  далеких  величних  ще  незайманих  просторів,  цих  лісових,  тропічних,  пустельних,  підземних,  підводних  мешканців,  аби  вони  не  стали  звичним  обідом  на  сімейному  столі.  Намагаються  протистояти  проявам  людської  байдужості,  жорстокості  та  дурості.  Намагаються  донести  іншим,  як  важливо  зберегти  не  тільки  свою  історію,  а  й  історію  прадавніх  лісів,  яскравих  саван,  жарких  пустель,  таємничих  печер  і  вічнохолодних  льодовиків.  Розповідають  про  різних  тварин,  про  те,  як  вони  живуть,  про  те,  як  добувають  їжу  чи  стають  їжею  для  хижаків,  про  їхні  цікаві  звички  та  навички,  про  їхні  любовні  танки  та  ритуали  та  про  пристосування  та  виживання  в  складних,  суворих,  деколи  несприятливих  умовах.  Показують,  які  красиві,  неповторні  та  заворожливі  як  «маленькі  світи»,  так  і  звірі.  Але  людей  здебільшого  цікавлять  буденні  справи,  варіанти  вирішення  різноманітних  проблем,  гроші,  робота,  розваги,  захоплення,  задоволення,  способи  втілення  своїх  планів,  бажань,  мрій  та  інше.  Вони  не  помічають  чи  не  хочуть  помічати  наслідків  своїх  деколи  безтямних,  деколи  розумних  дій,  не  помічають  чи  не  хочуть  помічати,  як  страждає,  мучиться,  корчиться  природа,  як  зникають,  гинуть,  помирають  тисячі  тварин,  яких  позбавили  їхній  барвистих  чи  темних  домівок,  не  помічають  чи  не  хочуть  помічати,  як  спотворюються,  отруюються,  пустіють  тисячі  крихітних  заглиблень,  тисячі  просторих  «світів»  та  тисячі  неосяжних  «всесвітів».  А  деякі  хочуть  вижати  усі  життєдайні  «краплини»  із  землі,  не  залишивши  їй  ані  енергії,  ані  сили,  ані  життя…  Якісь  часточки  землі  давно  уже  поховані  під  розкішними  чи  бідними  будівлями,  хмарочосами,  торговими  чи  спортивними  центрами,  пам'ятниками  чи  іншими  архітектурними  витворами,  якісь  засаджені  рослинами  одного  сорту,  і  крім  них  там  більше  нічого  не  має  права  рости,  бо  так  вирішили  їхні  постійно-тимчасові  власники,  які  вирощують  їх  для  харчових  чи  промислових  потреб,  а  якісь  усе  ще  вільні,  усе  ще  можуть  дихати,  жити  на  повну,  усе  ще  можуть  дарувати  тепло,  неповторність  та  красу  цьому  прекрасному  і  водночас  трохи  спотвореному  світу.  Спотвореному  сміттям,  покинутими  розваленнями,  бетоном,  отруйними  речовинами  та  іншими  простроченими,  відпрацьованими,  викинутими  речами.  Але  люди,  люди,  люди  –  вони  довели  природу  до  критичного  стану,  коли  вона  уже  не  в  змозі  відновитися  без  їхньої  допомоги.  Так,  більшість  із  них  добрі,  і  деякі  усвідомлюють  свої  грубі  дії  щодо  неї  і  намагаються  їх  зменшити,  деякі  починають  розуміти,  помічати,  осягати  спектри  проблем,  хвороб  та  випробувань,  які  дошкуляють  цій  мінливій,  надзвичайній,  яскравій  «красуні»,  а  деякі  не  розуміють,  не  помічають  чи  не  хочуть  помічати  усіх  вбивчих  розвитків  подій  та  їхніх  наслідків  –  та  все  ж  таки  є  надія,  що  скоро  чи  колись  людство  зможе  гармонійно  співіснувати  із  неймовірною,  досвідченою,  захоплюючою  «чарівницею»  –  природою.
     Час  незримий  та  унікальний  у  своїй  точності.  Він  був,  є  та  буде  так  само,  як  розквіт,  плавність  та  занепад,  як  і  руїни.  Хоча  час  пробуде  до  самого  кінця,  а  руїни...  Вони  або  отримають  нове  життя  від  людей  на  кілька  миттєвостей,  або  остаточно  розваляться,  розкришаться  під  тиском  оглушливих  та  тихих  стихій,  років  і  сили  тяжіння.  Неначе  сильний  вихор,  який  уже  втомився  змітати  все  на  своєму  шляху.  Час  усе  знає,  але  нікому  нічого  не  каже.  Знає,  що  було,  знає,  що  буде  із  цими  руїнами  і  коли  скінчиться  їхнє  життя  чи  радше  існування.  Знає,  що  буде  із  деревами,  які  ховають  ці  понівечені  будівлі,  знає,  що  буде  із  кущами,  які  розростаються  потроху  рік  за  роком,  знає,  що  буде  із  травами,  які  дарують  світлу  непримітну  імпульсивну  енергію  цій  місцині.  Час,  безцінний  час.  Його  неможливо  зупинити,  неможливо  пришвидшити,  неможливо  контролювати.  І  взагалі,  він  просто  летить,  йому  байдуже  до  Всесвіту,  байдуже  до  світу,  байдуже  до  цього  куточка,  огородженого  світло-сірим  парканом.  Що  було  колись  тут,  у  цьому  «квадраті»?  Як  гралися  діти?  Що  робити  люди?  Що  вони  майстрували,  лагодили  у  цих  гаражах?  Зараз  уже  мало  хто  це  знає,  бо  від  тих  моментів  пройшли  десятиліття.  А  зараз  тут  руїни,  залишки  колишньої  потрібності  та  краси.  І  що  далі?  Що  буде  далі  у  цьому  закутку?  Чи  у  ньому  й  далі  будуть  рости  різних  видів  та  розмірів  рослини,  чи  їх  виріжуть,  випалять,  знищать,  чи  будуть  триматися  з  останніх  сил  самотні  споруди,  чи  будуть  перебудовані,  змінені  іншими  людьми,  чи  голосно  розваляться  на  гігантські  та  дрібні  уламки  та  шматки?  Час  покаже,  хоч  він  і  не  розгорне  завіси  майбутнього.  Не  освітлить  жодного  затемненого  почерку  завтрашнього  проміжку,  незабутнього,  рушійного,  знаннями.  Час.  Цей  «квадрат»,  він  був,  з'явився  тут  колись,  є,  має  таку  структуру,  таке  наповнення  і  такі  межі,  і  буде,  змінюватиметься  потроху  певний  відрізок  часу.  Усе,  що  можна  сказати  –  це  те,  що  ця  територія  усе  ще  є,  усе  ще  на  ній  хазяйнує  природа,  усе  ще  стоять  ці  «пустки»  в  напіврозваленому  стані.  Проте  усе  ще  є  надія,  що  тут  будуть  жити  різні  звірі  (хоча  у  цьому  місці  уже  живуть  маленькі  тварини),  усе  ще  є  надія,  що  ця  земля  й  далі  буде  гратися  переливами  зеленої  енергії,  усе  ще  є  надія,  що  цей  «крихітний  ліс»  не  буле  вирубаним,  не  буде  спопеленим,  не  зникне  назавжди.  Хоча  одна  людина  в  деяких  випадках  не  може  нічого  змінити,  вплинути  на  ситуацію,  але  можуть  вплинути  на  неї  декілька  людей,  наприклад,  активісти,  які  можуть  створити  тут  міні-парк  чи  креативний  простір  із  захоплюючими  розвагами,  не  шкодячи  ні  деревам,  ні  кущам,  ні  травам,  чи  люди,  які  займають  високі  посади,  чи  люди,  в  яких  є  фінансові  ресурси,  можуть  тут  побудувати  багатоповерхівки  чи  один  великий  розкішний  котедж  чи  два,  три  менших.  Люди  можуть  змінити  цю  територію,  час  може  чи  стихії  можуть  ненадовго  налетіти  і  добити  те,  що  тримається  з  останніх  сил,  пошарпати  чи  повалити  дерева,  поламати  гілки  кущів,  вирвати  тендітні  квіти,  притиснути  до  землі  барвисті  трави,  чи  ще  більше,  виразніше  продірявити  дахи  (якщо  це  град),  чи  ще  щось  накоїти.  Усе,  що  є  у  цій  місцині,  зміниться,  але  як  саме  і  наскільки  швидко,  залишається  загадкою.  Можливо,  тут  ще  довго  будуть  поєднуватися  розквіт  (життя  мінливої  природи)  і  занепад  (спотворені  руїни).  Але  час,  безцінний  час,  він  все  буде  бачити,  чути  та  корегувати.  Буде  бачити  народження,  розвиток  та  смерті,  буде  чути  вибухи,  тишу  і  різні  звуки  результатів  рухів,  буде  корегувати  весь  простір  своїми  штрихами  та  наповненнями.  Він  не  зупиниться  ні  на  хвилинку,  ні  на  секунду,  ні  на  мить.  І  цей  простір  буде  стежити  за  його  рухом,  летом  та  вібраціями,  чи  йому  буде  байдуже  до  нього,  так,  ніби  його  й  узагалі  немає,  чи  просто  буде  крокувати  у  ногу  з  ним.  Час  розширює  кордони,  дарує  майбутнє,  відкриває  чи  приховує  нові  та  прадавні  таємниці.  І  що  буде  далі,  тут  буде  остаточне  розвалення,  довге  очікування  змін  чи  нове  життя?  Але  цей  клаптик  землі  з  часом  отримає  нові  фарби,  нові  аромати  та  нові  звучання,  усе  буде  не  таким,  як  раніше,  іншим,  можливо,  буде  дещо  схожим  на  попередній  відрізок,  чи  його  не  буде  узагалі.  Розшукуване  стане  знайденим.  Час,  безцінний  час,  він  має  відповідь  на  запитання,  як  трансформуються  потрощені  руїни,  огорнені  барвистими  переплетіннями  життя.

                                                                                                                                                                                                                                                                               28.09.2018

адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878242
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.06.2020
автор: Оля Тимошенко