«НЕСПОРТСМЕН»

   
                         Що  спортсменом  мені  не  бути  я  зрозуміла  в  початку  другого  класу.  В  той  час  фізкультуру  в  нас  почав  проводить  чоловік  нашої  вчительки  –  Микола  Іванович.  Він  був  дуже  швидким  і  активним,  вимагав  від  нас  ніби  від  спортсменів,  натомість  як  з  Ольгою  Іванівною  фізкультура  мені  приносила  лише  радість.  Раніше  ми  робили  розминку,  бігали,  брали  участь  в  естафетах,  грали  в  ігри,  тепер  же  стало  все  чітко  за  нормативами.
                             Хоч  розминка  мені  подобалась,  показники  бігу  на  тридцять  і  шістдесят  метрів  були  одні  з  найкращих,  а  от  коли  треба  було  оббігти  коло  навколо  футбольного  поля,  мене  не  вистачало  й  на  половину,  тому  половину  дистанції  –  я  впевнено  бігла,  іншу  –  ледве  пленталася.  Кололо  в  боці,  темніло  в  очах,  серце  вискакувало,  дихнути  не  могла,  в  мої  вісім  років  –  який  же  може  бути  спорт?
                               Коли  ми  стрибали  в  довжину  в  розкопаний,  поскороджений  пісок,  і  через  планку  у  висоту  –  я  була  найкращою,  думаю,  тут  річ  в  моєму  високому  зрості  і  бажанні,  (хоч  в  якомусь  виді  спору  себе  проявити).  Коли  ж  починали  метання  кульок  в  довжину  –  це  був  жах.  У  мене  виходило  близько  і  високо,  бо  кидала  з  низу  вгору,  а  коли  кидала  з-за  плеча,  то  кулька  падала  майже  в  мене  перед  носом.  
                             Коли  була  надворі  негода  нас  на  фізкультуру  водили  у  спортзал.  Там  крім  розминки  були  вправи  на  матах,  а  також  бажаючі  грали  в  теніс,  а  я  щоб  відмазатися  від  тих  видів  спорту,  які  мені  не  подобаються  -  сідала  на  шпагат,  ставала  на  «місточок»,  стрибала  на  скакалці  та  крутила  залізний  обруч.  
                                 Нас  знову  виводили  на  свіже  повітря  коли  вже  лежав  сніг.  Микола  Іванович  намагався  з  нас  зробити  супер  лижників,  але  не  всім  дане  і  це.  Я  з  лижами  не  потоваришувала.  Півкола  навколо  стадіону  я  проїжджала,  тоді  без  сил  падала  в  сніг  і  чекала  коли  їхатимуть  за  мною  однокласники  і  піднімуть  і  відтягнуть  до  фінішу  горе-лижницю.  На  кінець  уроку  у  всіх  зараховують  три  кола,  а  мені  половинку.  
                         Ще  гірше  було  з  моїм  «фігурним  катанням».  По  телебаченню  я  захоплювалася  фігуристами,  які  витончено  і  вправно  танцювали  в  ковзанах.  Але  стати  на  ковзани  мені  вдалося  раз  і  все  бажання  відпало.  Микола  Іванович  нам  видав  ковзани  і  повів  на  ставок.  На  човнах  ми  умундирувалися  у  специфічне  взуття  і  сміливці  пішли  на  лід  (  хто  вмів  кататися).  Я  ж  сиділа  на  березі  і  не  наважувала  ступити  крок.  Микола  Іванович  дуже  строго  подивився  на  мене  і  наказав  йти  на  лід  і  пробувати  хоч  якось.  Люда  мені  допомагала,  тримала  мене,  вела,  ми  вже  і  швидкість  набрали  та  вчитель  наказав  мене  відпустити,  щоб  сама  їхала…
                           Відкрила    очі  від  того  що  мене  по  щоках  терли  шкарубким  снігом,  страшенно  боліла  голова  і  спина.  Я  лежала  на  льоду  біля  очерету  і  бачила  над  собою  перелякані  очі  однокласників  і  розгубленого  червонощокого  Миколу  Івановича,  який  сказав:  «Ведіть  її  на  берег  і  на  лід  ні  ногою».  
                           Так  я  спортсменкою  і  не  стала.
[i]
 (*  -  на  фото  стадіон,  на  якому  я  з  усіх  сил  намагалася  стати  спортсменом)[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877790
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.05.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч