Спинилися, немовбито у грі,
щоб відпочити, а тоді – все знову.
І так зайшли ми в ліс, у чагарі,
що їх зростили почуття і слово.
Був ліс глухий. Скрізь нетрища та мох.
І шлях назад, і шлях вперед – закритий.
І хоч за руки взялись ми удвох,
та в ньому загубилися, як діти.
Ти де? – із лісових глибин манила.
Ти де? – гукав я з чорної імли.
Як діти, що дорогу загубили,
і плачуть, щоб у лісі їх знайшли.
Евтим Евтимов
Гора
Да бяхме спрели, както при игра,
да отпочинем, а след туй — отново.
А ето — влязохме в една гора,
измислена от чувство и от слово.
Гора непроходима. Без лице.
Ни път назад, ни път напред синее.
Макар че се държахме за ръце,
загубихме се с теб, по детски, в нея.
Къде си? — викаше през сто недра.
Къде си? — виках аз през мрака черен.
Като загубени деца в гора,
които плачат, за да се намерят.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877310
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.05.2020
автор: Валерій Яковчук