А ти, зґвалтована пітьмою,
Лежиш у темряві глевкій.
Повитий тишею сумною
Вертеп задушливо-тісний.
Старі осики і берези
Тебе в цій пастці стережуть.
Шофери – змучено тверезі –
Повз ліс авто свої женуть.
Той ліс ворожий – вже поглинув
Твій степ, де вітер сновигав –
Пустив коріння в жовту глину,
Віття у небо увібгав.
Твоє розірване намисто
Ніяк в траві не віднайти.
Навічно зникло давне місто,
Що пам’ятаєш тільки ти.
Давно розсипались оселі –
Буяє папороті цвіт.
Згадай про дні свої веселі –
І сну важкого зникне гніт.
Почуй – тебе хтось тихо кличе,
Порозривай всі корінці,
Торкнись долонею обличчя –
Відчувши глину на щоці,
Крізь хащі – темні і недобрі –
Злети миттєво – над усім,
Побач – за лісом – є ще обрій,
І степ, і місто, і твій дім.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877151
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.05.2020
автор: Ігор Крикотун