Схилилася мати, над могилою сина,
Забрала його, та гібридна війна...
Він так щиро вірив у перемогу,
Та куля ворожа, обірвала життя...
Не плаче вже мати, сидить похилившись,
Не плаче, бо більше не має вже сліз,
Лиш погляд, від болю, її притупився,
Бо сина її, забрав чийсь каприз...
Війна так підступно й зухвало вбиває,
Бере так бездумно, людськії життя,
Вона взагалі, ні на що, не зважає,
Й вкладає в могилу, молоді ще тіла...
Лишаються вдовами, жінки молоденькі,
Не маючи батька - сирітки ростуть,
Без діток лишаються, тата і неньки,
І з болем, пекучим, у серці живуть...
Схилилася мати, над могилою сина,
Таких матерів, вже не дві і не три,
Їх тисячі, що поховали дитину,
Яка, у труні, повернулась з війни...
За спокій і мир, вони гідно стояли,
Щоб ми, в незалежній країні жили,
Героями їх у землю поклали,
Та в пам'яті треба, щоб вічно жили...
І хоче єдине, згорьована мати,
Щоб смерть її сина, не марна була,
Щоб нашу країну, змогли відстояти,
Щоб тільки усе це, було не дарма...
Катерина Мотуз.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876152
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.05.2020
автор: Катерина Мотуз