Надзвичайно подобалося проводити мені час там, де не дозволяли. То в новенькій Ниві любила сидіти на місці водія і рулювати, то нишпорити по всіх шухлядках, в пошуках якоїсь цікавинки. Та обов’язковою була перевірка аптечки. Там між різних джгутів, баночок і пігулок, були сіточки, які могли тримати біля рани пов’язку, але для мене це були капронові колготки в сіточку. Надягала я їх на ноги на руки, на голову і здавалося, що саме тоді наслідую найсучасніші модні тренди.
Коли дідусь приїздив додому на обідню перерву трактором, такий же розгром аптечки я проводила і там. Звичайно отримувала лозини, та чи мене таке зупинить? За обідом я довго слухала розповіді: що ж робить дідусь, куди він їздить, що відбувається на його роботі? І твердо вирішила проситься з ним на роботу, може ж візьме.
Прийшлось вставать дуже рано. Вдягла на себе сто одежок, щоб не холодно зранку і пішли з дідусем на роботу, дідусь звичайним кроком, а за ним підтюпцем, ледве не бігом. На таборі дідусь пішов у якесь приміщення, де механзаторам казали, що сьогодні робити, а мене лишив біля порогу. Тільки ліниві не питали: чия я? Щось розпитували Просили щоб анекдот розказала, ( знали ж вже про мої виступи з гуморесками), то чимось пригощали мене.
На деякий час з дідусем зайшли в майстерню. Це величезне приміщення з високими вікнами, там багато тракторів і великих запчастин під ногами, дядьки ходять в замурзаному одязі, і голосно лаються, бо щось погано ремонтувалося.
Далі дідусь посадив мене у трактор, строго зборонив чіпати аптечку, щоб міліція нас не забрала, як зупинить на дорозі. До трактора причепили якусь червону залізну штуку і ми поїхали в поле сіять.
Довго чи ні ми там були, їздили то до лісу, то до дороги, дідусь поглядав щоразу назад, а дядько який стояв на дивному пристрої щось йому махав руками. Аж тут ми поїхали туди де зібралися всі трактори і машини, дядьки стояли групками, говорили, курили і чекали коли тьотя Галя Стражникова понасипає в залізні миски супу. Мені, теж перепало обіду. А суп був добрезний, теплий, з молодим укропчиком, я наче ніколи такого смачного не їла. Напилися всі компоту і знову поїхали в поле працювати. Та мені вже, чесно кажучи, сіять набридло, і я почала варить воду. Тоді дідусь мене пересадив у грузовик до дядька Василя Мамренка. Там вже було цікавіше. В машині грало радіо, у великі дзеркала можна було на себе роздивляться, на м’якому і зручному кріслі було комфортно сидіть, не те що в дідусевому тракторі, на залізному ящику для інструментів.
Дядько Василь витяг з дому приготований обід, жарену ковбасу з хлібом і пригостив мене. Ковбасу я люблю, тому уплітала за обидві щоки. Тоді з кармана витяг жменю смоктунців і насіння. Даремно, бо в лушпиння було кругом. Я розпитувала як його звуть? Хто в нього є? Де він живе? Він розказував про синів Видима й Романа. Та я їх не знала, бо вони в садок зі мною не ходили.
Після роботи дідусь мене пересадив у трактора і ми поїхали на табір, а звідти пішки попленталися додому. Після цього я більше ніколи не просилася на дідусеву роботу. Так що кар’єра механізатора в мене тривала рівно один день, але спогади залишилися до цього часу.
[i] (*- на фото гнідинцівські поля)[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876134
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.05.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч