У дитячі роки дуже я любила пасти череду. Скоту на радшлясі було багато, майже сімдесят, тому пасли двічі чи тричі за рік, один чи два дні, залежало скільки корів тоді мали.
У пів на сьому я йшла на вигонець займать скот, а біля двору чекали на мене мама, дідусь і починався день пастівня. Саме з мамою та дідусем ми пасли найчастіше, хоча інколи помагали то варвинчани, то остапівчани, то світличани. Але я була завжди в головних ролях.
З Попівки відгонили на курганець, по дорозі збираючи череду, а туди вже з усіх кутків згонили всіх і одну велику череду і пастухи супроводжували її в яр.
Зазвичай пасли в першому яру біля заводу.
Довжелезний яр простягався аж до остапівського шляху, або до «шариків» - це такий цех заводу, де у велитенських цистернах зберігалася готова продукція: газ, нафта, газолін.
В краю яру була Болгарська криниця. Кажуть, що викопали її в шістдесятих роках болгари, які будували наш газопереробний завод. Вода у криниці дуже смачна, та не кожного разу вдавалося туди дійти, бо далеко. В долині яру протікала вузенька річечка. Текла вона від криниці і аж березняка, а там впадала у дітдомівський ставок. Постійно в ній голосно квакали жаби, інколи плавали вужі, тому коли на другий бік треба було перейти щоб завернуть корів, це було справжнім випробуванням. У річечці ріс рогіз і одного разу дідусь мені почистив корінь цієї рослини, щоб я скуштувала, що були змушені селяни їсти в голод. Трішки солоденьке, але дуже терпке. Набагато смачнішими були суниці біля поля, на тому боці, старожили їх називали полувишниками. Величезні галявини гріли свої боки проти сонця і кликали мене пасти саме з того боку річки.
У яру можна було нарвати ягід шипшини, квітів звіробою, безсмертнику, материнки, чебрецю, петрових батогів. Завжди з пастовня всі несли з собою великі букети лікарських трав, а коли пощастить, то і торбу печериць, або дощовиків можна було зібрати.
У яру де-не-де росли дикі грушки, які щороку ставали вищими, гіллястішими, і ще колючішими, об них корови чухали свої боки. А ближче до води і коло криниці ріс височезний бур’ян, ключки, та репяшки, тому після кожного завертання треба було довго і нудно сидіти і обривати їх з одягу, і це заняття було безкінечним.
У нашому яру є гадюки, бачила я їх не часто, але боялася постійно. Видимо-невидимо ящірок снували попід ногами. І зелені, і коричневі, і сірі, і з хвостами, і без них. Траплялися і нори ховрахів, яких хотілося вилити, набравши води в капюшон дощовика. Вгорі біля поля натрапляли на лисячі нори, на кілька ходів, а біля них кістяки з’їдених тварин. Зайці ж по яру бігали постійно, і здавалися свійськими тваринами.
Поки догонили череду до яру по коліна були в росі, тому чекали, коли сонце підніметься, роса висохне і можна буде сідать їсти. Саме їсти в яру було найцікавіше і найприємніше заняття. Хліб, сало, ковбаса, варені яйця, часник, цибуля, огірки, помідори, корж, вода в термосі, пригорщ цукерок, насіння – таке частування розкладали двічі до обіду і тричі після обіду.
Потім грали в дурака, читали книжки, вишивали, ділилися цікавими історіями, та це було лиш тоді коли корови лежали, або паслися близько коло нас і не лізли в шкоду. Та траплялося, коли за день і не присідали, а лише бігали з гори на гору, щоб ті не лізли в кукурудзу, а з іншого боку в пшеницю, не тікали додому, не змішалися з колгоспною фермівською чередою і з данилівськими коровами.
Одного разу на пастовні народилося телятко, так я була змушена бігти в село, шукати господарів, щоб забрали приплод. Іншого разу думали, що корова провалилася в траншею . Я оббігала все село, знайшла підводу і людей, щоб її витягли, а коли всі зібралися, вона, демонстративно, просто встала і пішла. Ще раз я бігла з гори, впала і вибила плече, і так до самого вечора мучилася допасуючи скот, ще колись співала на весь яр – то поки додому йти, голос втратила, тиждень тільки шавкотіла.
В яру було жарко, важко, але все ж цілий день на природі. Вдихали аромати трав, засмагали, відпочивали від буденної суєти. Дивилися зблизька на вертоліт, який кілька разів на день прилітав на завод.
Зовсім іншим був пастівень у негоду, коли лив дощ, чи віяли крижані осінні вітри. Паші було мало, і корови тільки те робили, що шкоду. Не сядеш, не відпочинеш, але одна радість, що восени набагато раніше потрібно гнати додому.
Ось таким сільським фітнесом я займалася в дитинстві. Зараз це не актуально, бо на все село з чотирьох великих черед лишилося менше десятка корів і що таке пастівень – тепер майже ніхто не знає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875952
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.05.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч