Це була ніч, ніч та сама
коли господар втратив тяму...
На обочині чомусь присів
та поворушитись більше не зумів.
Я метушився, лапою будив!
Скавулів неначе цуценя, тривожно вив.
Гавкав. Вибігав на дорогу.
Кликав всіх на допомогу.
Не розумів що ще, тут зробити!!!...
Жалів, що невмію говорити.
Але коли медперсонал примчав,
до господаря нікого не пускав.
А дідусь сердечник зясувалось був
ліки взяти із собою, от забув.
Не змогли... його тоді урятувати!
А я став там його чекати.
Де щасливо потихенько йшов за ним
де в останнє бачив був живим.
Вже рік по тому, пролітає
а я усе стою, чекаю...
Ні дощ ні сніг, погода не лякає.
Терпляче, впевнений і безкінечно знаю
Що йому замінних не буває...
І на авто що поряд проїжджали
гавкотом кидався, дуже дратували.
Та потім вже байдужим став
заспокоївся за ними бігти перестав.
Лиш в кожнім водієві бачить хочу,
свого госодаря, його веселі очі.
Та за кермом усе були чужі якісь, не схожі
а може в тій... а може в ній... а може...
Спішили люди до родин, до дому свого
а я хотів спішити б так до нього.
Радів би, як рибиною він пригощав
але де дівся він, і досі я незнав...
Минає день минає ніч, стою серед ялин
все були разом, а тепер чомусь один.
Проковтнув чиюсь розсипану квасолю
мене нічого не боліло. Та скавулів від болю.
Мою історію й мене усі вже знали
Не раз ставали на узбіччі, шкодували
і тим що мали із собою, пригощали.
А ще я чув, як говорили люди.
- Що ще трохи й пес забуде.
те що було тут от сталось!
Про що вони це!? В ту ніч мені не спалось!
Якось дідусевий родич приїжджав
і мене до свого дому був забрав.
Але там я довго ненабувся
і на колишнє місце знову повернувся...
Це дивом не назвеш! Це просто вірність!
і одночасно, туга, розпач, та покірність.
Все не вічне в світі. Й всі минутся
та тих що любиш з памяті ніколи незітрутся!
Памятаю якось був за мишою ганявся
а біля мене чую, хтось припаркувався.
Вау! Можливо ще господар мій, радію
хвостом виляю, мав у це надію.
Проте коли із за авто хтось показався
було видно що я помилявся...
Той гість був невідомим
На нюх мені чужим, і зовсім незнайомим.
Я впевненим не був, чи він прийшов з добром
недовіряв йому, ну як і багатьом.
А він імям якимось не моїм мене назвав
яке я чув колись, та саме де, ще незгадав.
Й коли пакет із їжею мені давав
ще раз чужим імям вже знов мене назвав.
Я близько непідходив, бо хто його там знає
що людям на думку часом спадає.
Та від гостинця я не відказався
і як ніс в зубах, назад лиш оглядався.
А звідти пахло царством мяска, і рибинки
я дуже був голодним, та негаяв ніхвилинки.
Все зїв і кісточку до близку аж зглодав
обід той незнайомець пресмачнющий дав.
І з того разу, він зявляєтся частенько
після обіду більше, а деколи раненько.
І коли поїсти от в траві лишає,
завжди поки зїм усе, чомусь чекає.
Недавно будку, ще ось гарну дуже збив
й кожухом теплим в середині застелив.
Затишно, тепленько, давно вже так, не було
щоби вітром із боків ніде не дуло.
За це я дякувати коден день хотів
І учора вже як друга незнайомця був зустрів.
Подумав в нього вдома справ багато
а він усе лишає, йде мене погодувати.
... А може його собака... Як господар зник?!
Друзі по нещастю, вірності сердечний крик...
Він знову й знову Хатіком все називав
та я неображався, а потрохи вже звикав.
Хоч що Барсик я, Але нічого. Це йому прощав,
бо гарно ставився до мене, лиха не бажав.
Про нього я незнав практично і, нічого
але вважав за друга свого.
І якби говорити вмів, тоб запитав
чи дідуся він мого дорогого знав...
А от роботу впевнений що з мясом має
бо завжди ним, і не тільки пригощає.
От вранці бачу їхав вже на ринок
засигналив, і я вибіг з-за ялинок.
Я гавкав, та ховстом своїм почав виляти
Навколо нього з радощів у верх стрибати.
Облизував обличчя, і йому питання задавав
«? Ну, де ти довго так же ж пропадав»
Ммм... Як апетитно. Ще молочко тепленьке
і дякую «гав-гав», все було смачненько.
Минали дні, І з осінню прийшли і грози
І зараз холодно, на вулиці стоять морози.
А друг вже кілька днів не приїжджав
можливо часу або виручки хорошої немав...
Та я не вірив, в щось погане, а чекав
бо в людей проблем достатньо, я це знав.
Та в вихідні, добродій все таки зявився
Я вийшов на дорогу, і від холоду трусився.
В авто він був не сам, з ким не знав
дививсь через вікно, але не вилізав.
А пасажтрка та почала щось його благати
мабуть мене з собою захотіла взяти.
Заплакано дивилася на лапу мою
А я голодний та сніжинками покритий стою.
Знаю, мій друг би з радістю мене забрав
я по губах його це прочитав.
Але він знає що пройде лиш трошки часу
як я знов повернуся поблизу траси.
Щоб господаря чекати, в ялинкове поле...
Щоби не дочекатися ніколи!
Ще раз про собак переконався й знаю
що істот за них вірнішших не буває.
Чекати, незважаючи на голод,
незважаючи на різкий мороз і холод,
- це дуже сильно. Це чогось навчає
це те, чого так нам, не вистачає!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875386
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.05.2020
автор: Володимир Український