Дивлюся на зорі,
У неба безодні,-
Вони недосяжні землі...
В безкрайнім просторі,
В блакиті, як в морі,
І світять і людям, й мені...
І я на ті зорі
Дивлюся прозорі,
І легше стає на душі...
Щовечора очі,
Бува аж до ночі,
Питаю: ми вічі, чи ні?
Мовчать усі зорі,
В небеснім просторі,
Нічого не кажуть мені...
Та я не журюся,
На зорі дивлюся,
Я ж знаю: не вічні ми, ні...
В небесній блакиті,
І сяйвом сповиті,
І Місяць теж світить між них...
І зорі величні,
Вони може й вічні...
Нема на землі в нас таких...
В вечірні години,
Думками я лину,-
До зір тих з своєї землі...
У просторі зримо
Шукаю очима,
Я ту, що належить мені...
Коли бува гірко,
Шукаю ту зірку,
Що світить яскраво вгорі...
Та зірка незвична,
Мені вона рідна,
І зменшує болі й жалі...
Всі зорі величні,
Можливо і вічні,
Про це невідомо мені...
Прості і поважні,
Мені недосяжні,
Та світять і людям, й мені...
Любуюсь зірками,
Скажу поміж нами,
Що це до вподоби мені,
В безкрайнім просторі,
В блакиті, як в морі,
Горять недосяжні землі...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873832
Рубрика: Присвячення
дата надходження 28.04.2020
автор: геометрія