[i][b]Мій новий вірш - моє нове зізнання,
мій новий сплеск буремних почуттів,
могутнє як Богів земних кохання,
і чуйне як сто тисяч добрих слів...[/b][/i]
[b][color="#cf0202"]Боги Всевишні, Грізні Херувими!
На кого Ви залишили мій край?
Ми тут жили, ще з заснування Риму.
А зараз що? Хоч біс їх забирай…
Моя земля в полоні сотні років.
Моя земля, – Україна, в огні.
Висмоктують манкурти з неї соки,
Згасають сили у важкій борні…
А ти мій любий край в моєму серці.
Суворий, грізний, погляд злий в очах;
На зайд безбожних, виродків імперців,
Яких ми винесемо звідси на мечах!
Окрадена і збуджена, втомилась,
Століттями терпіти гніт панів.
За що ж ти зараз люба кров’ю умилась?
За що ховаєш сьомий рік синів?
За що тілесні і духовні муки?
Почуй останній зойк, не полишай!
Земля в огні, над нею чорні круки,
І чорний попіл вкрив мій небокрай.
Де Син Людський, обіцяний? Назвися!
Зійди! Побачиш стонадцять руїн!
Як сто віків нарід запекло бився,
З Антихристом за скарб ста «Україн»…
Зійди! Скажи, що ти є БОГ Любові!
Труби у Всесвіт, в доленосний Ріг!
Даруй надію, віру в сильним слові,
Живим посеред скупчення доріг![/color][/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873162
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 23.04.2020
автор: CONSTANTINOPOLIS