Літа не в казку сиву одяглися –
У білий сніг життєвої зими.
Давно по світу всі ми розбрелися…
Хвороби й вік солідний маєм ми.
Та душі наші зовсім не старіють,
Нагадують й про зустріч повсякчас:
Нехай вона нас юністю зігріє
Й дитинство хай повернеться до нас.
Сьогодні ладні ми туди летіти,
Жили де поряд вісім літ підряд–
Були ми всі сільські наївні діти,
Та кожного побив життєвий град.
Своя у всіх і доля – власна нива,
Де сіяв хтось полову, хтось – зерно,
Купали нас не раз дощі і зливи.
Здається, так було це все давно.
Не зливи нас купали, а недоля –
Лишались незагоєні сліди,
Та, кажуть, що на все те Божа воля.
Може тому й зібрались ми сюди?!
У кожного й свій досвід за плечима –
Своя печаль і щастя феєрверк.
Про це говорять зморшки під очима,
А декому вже й білий світ померк.
Таке життя: розгнуздане і кволе:
То кине в прірву, то підносить ввись,
І в кожного своє життєве поле,
Де біди із любов’ю обнялись.
Та ми живем і маємо ще жити,
Й служити буде нам іще земля,
Коли ж зберем своє достигле жито,
Тоді свій погляд кинемо здаля.
Й радітимем за тих, котрі в пошані,
Хто гинутиме, будем рятувать.
І хочеться сказати на прощання,
Що двом смертям ніколи не бувать!
Живімо ж, поки нам іще живеться,
Радіймо кожній миті і красі,
Тільки тоді життя життям назветься,
Як очі покупаються в росі!
30.04.2018.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871283
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.04.2020
автор: Ганна Верес