Коли молюся- думаю про долю.
Чому так тяжко склалося життя.
Весь час- я ніби у неволі.
У пастці мрій без вороття.
Я мрію про затишне місто.
І про сусідів добрих, як колись...
І про барвінків запашних намисто,
Що над дорогами повсюди розлелись...
Та відкриваю очі- й бачу...
Скрізь гниль і сморід, безлад і бардак.
Нам Бог цього ніколи не пробачить.
Не можна жити у срачі ось так...
Невже ми гірші всіх, Прокиньтесь люди!
Ніхто в нас вдома лад не наведе.
Під ноги срати- так добра не буде.
Байдужість наша- нас в могилу заведе.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870581
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.04.2020
автор: Тетяна Бойко