Не питай

                                                                                       [b]Дівчина  на  ксероксі[/b]

Вона  хотіла  бути  якомога  непомітнішою.  Однак  не  привертати  уваги  просто  не  могла.  Її  складно  було  назвати  сірою  мишкою:  симпатичне  обличчя,  густе  каштанове  волосся,  стрункий  стан.  Дивно,  проте  вона  сподівалася,  що  її  не  помічатимуть,  не  зважаючи  на  те,  що  на  ній  були  червона  блузка,  елегантна  спідниця-годе  та  гарні  туфельки.  Вона  працювала  на  ксероксі  в  офісі  і  це  був  її  перший  робочий  день.  
 Він  не  одразу  звернув  на  неї  увагу.  Але  коли  вона  пройшла  повз  нього  –  граційно,  наче  кішка,  опустивши  очі,  він  раптом  відчув  ніжний,  витончений  аромат  її  парфумів.  Він  нізащо  не  здогадався  б,  що  це  –  мускус,  сандал  чи,  може,  гілка  сакури?  
Вона  швидко  пройшла  повз.  Настільки  швидко,  що  він  навіть  не  встиг  поглянути  на  володарку  цього  чарівного  аромату.    
Наступного  дня  йому  знадобилося  зробити  копії    деяких  документів,  тож  він  попрямував  до  місця  її  роботи.  Занурений  у  справи  та  свої  думки,  він  запитав:
-  Ксерокс  працює?
-  Так.
-  Чудово.  Мені  треба  зробити  копії  цих  документів.  –  Він  поклав  на  стіл  стос  паперів.  Глянув  на  неї    і…  застиг  на  місці.  У  неї  був  такий  цікавий  колір  очей  –  щось  середнє  між  зеленим,  сірим  та  блакитним.    Він  замислився...    Дівчина  випромінювала  тепло,  доброту  і  разом  з  тим  якусь  таємничість.  Її  очі  здалися  йому  чимось  космічним…  Ніколи  раніше  він  не  почувався  таким  розгубленим.  Перед  ним  стояла  доволі  симпатична  дівчина.  Симпатична?  Ні.  Справжня  красуня.  Його  вразило  те,  що  на  ній  зовсім  не  було  косметики,  але  це  тільки  додавало  їй  привабливості.  Здавалось,  що  будь-яка  косметика  і  прикраси    були  б  повністю  зайвими.  Вона  зачарувала  його  настільки,  що  він  розгубився.  Щось  від  кішки  було  в  її  погляді,  проте  виглядала  вона  настільки  гармонійно,  що  могла    збити  з  пантелику  кого  завгодно.  
-  Скільки  копій?  –  її  запитання  повернуло  його  з  неба  на  землю.  
-Прошу?    А,  так…  Чотири,  будь  ласка.  
Чотири?!!  Звідки  взялася  ця  цифра?  
-  Тобто  шість  –  виправив  він  себе,  трохи  затинаючись.  
Легка  усмішка  осяяла  її  обличчя.  
Повертаючись  до  свого  робочого  місця  із  стосом  ксерокопій,  він  вже  не  міг  думати  ні  про  що  інше  –  тільки  про  неї.  
Чесно  кажучи,  він  навіть  не  чекав  нічого  подібного!  Він,  дорослий  чоловік,  розсудливий  та  зосереджений  на  роботі.  Самотній,  який  давно  зрозумів,  що  навряд  чи  якась  дівчина  зможе  завоювати  його  прихильність.  Він  ніколи  не  був  одружений  та  й  кохав  лише  раз…  Але  та  історія  закінчилась  невдало,  його  кохана  стала  дружиною  іншого  та  поїхала  до  Америки.    Відтоді  він  вирішив,  що  кохання  –  це  не  те,  що  йому  потрібно  і  зосередився  на  роботі.  Він  розумів,  що  геть  не  схожий  на  героя-коханця  –  трохи  повненький  та  флегматичний.  Дівчата  не  часто  захоплюються  такими  чоловіками.    Одначе  коло  нього  все  таки  крутилося  кілька  красунь.  Вони  розуміли,  що  він  добре  заробляє  і  що  він  був  би  непоганим  сім'янином  якби  одній  із  них  вдалося  його  зачарувати.  Проте…  говорити  із  ним  не  було  про  що.  Він  більше  полюбляв  читати  та  відвідувати      різні  заходи,  а  ці  красуні  піклувалися  лише  про  себе,  а  говорили  про  косметику,  дієти  та  журнали.  Це  його  не  цікавило  аж  ніяк.    
І  раптом  –  вона…  Хто  вона?  Звідки?  Він  відчував  у  ній  якусь  загадку..  . Два  вихідні  минули  непомітно.  Він  узяв  якісь  непотрібні  папери  та  пішов  до  її  робочого  місця.  Вона  була  там  і  все  ще  намагалася  бути  непомітною.  Дивна  поведінка  для  дівчини  у  леопардовій  кофтинці…  
-  Доброго  ранку!  Я…  Мені  треба  зробити  копії  цих  документів.  Вони  дуже  важливі.  –  «Боже!  Що  я  кажу?!!»  -  пронеслося  у  його  думках.
-  Доброго  ранку!  Так,  звісно.  Скільки  копій  робити?
-  По  одній,  будь  ласка.
-  Добре    –  дівчина  підійшла  до  ксероксу.  «Попливла»    -    подумалось  йому.  Він  навіть  не  усвідомлював,  наскільки  вона  його  зачарувала,  доки  цю  ідилію  не  зіпсувала  його  співробітниця.  До  кімнати  увійшла  мініатюрна  блондинка  з  довгим  волоссям  та  підведеними  чорним  олівцем  очима,  у  білій  кофтинці  та  рожевій  міні-спідниці.  
-  Привіт!  То  он  де  ти!  А  я  тебе  шукала!  Шеф  попрохав  тебе  незабаром  зайти  до  нього.  Хм.  А  що  ти  тут  робиш?
-  Привіт,  Поліно!  Та  я,  власне…  Мені  потрібні  були  копії,  ось  і  все…
-  Хмм…  -  дівчина  зазирнула  до  паперів.
-  Жартуєш?  Я  ж  дала  тобі  ці  папери,  щоб  ти  їх  знищив!  А  ти  їх  копіюєш?!!
Він  почервонів  і  розгублено  подивився  на  красуню  на  ксероксі.  
-Так?  Хіба?  А…  Так,  звісно.  Як  я  міг  забути!  Здається,  я  щось  переплутав  –  він  швидко  зібрав  документи  і  пішов  геть.  
-  Дивно…  Раніше  з  ним  такого  не  траплялося…  -  сказала  блондинка  і  пішла  за  ним.  
Чому  ця  дівчина    настільки  зачарувала    його?  Та  що  він  взагалі  про  неї    знає?!!  Майже  нічого.  Але  забути  її  неможливо.  Він  вже  чудово  це  розумів.  

                                                                                 Важливі    копії

Кілька  днів  вони  не  бачились,  надто  вже  він  був  заклопотаний  роботою.  Але  та  дівчина  не  йшла  йому  з  голови…  Тож  коли  настав  слушний  момент,  він  вислизнув  з  робочого  кабінету  і  попрямував  до  неї.
«Ксерокс  не  працює.  Вибачте  за  тимчасові  незручності»    -  табличка  стояла  на  апараті,  а  поряд  нікого  не  було.  І  що  тепер  робити?  А  що  як  вона  вже  звільнилася  і  він  більше  ніколи  її  не  побачить?!    Чомусь  ця  думка  дуже  засмутила  його…  
-  Ксерокс  сьогодні  не  працює,  вибачте  –  почув  він  з-за  спини  чийсь  голос.  Озирнувся.  Позаду  нього  стояла  якась  жінка.
-  Справді?  Шкода…  А  Ви  не  підкажете…  Тут  працювала  одна  дівчина…  Я  просто  хотів..  Хм.  Не  знаєте  її?  
-  Злата?  
-  Напевно.  Я  не  знаю,  як  її  звати…  
-  Тут  лише  Злата  працювала.
-  Мабуть,  вона.
-  Так,  і  що?
-  Ви  не  знаєте,  вона  ще  працює  тут  чи,  може,  звільнилась?
-  Працює.  Просто  апарат  зламався,  вона  викликала  майстра  і  чекає  на  нього.
-  То  вона  зараз  тут,  в  офісі?
-  Так,  пішла  по  каву.  
-  Дуже  дякую.  
-  А  нащо  вона  вам?  –  лукаво  усміхнулась  дівчина.
-  Я..  Просто  мені  потрібно  було…
-  Гм.  Зрозуміло.    Ви  любите  робити  ксерокопії  саме  в  неї.  Я  вгадала?
Він  ледь  помітно  почервонів  і  посміхнувся.

У  буфеті  смачно  пахло  тістечками  і  корицею.  Дівчина  сиділа  за  столиком  і  пила  ароматну  каву.  Що  робити?  Як  до  неї  підійти,  що  сказати?  Думки  плутались  у  нього  в  голові.  
Пройшов  повз  неї  і  замовив  собі  чашку  кави.  Він  збирався  пройти  поруч  і  сісти  навпроти  неї,  ніби  випадково.  І  почати  розмову  ні  про  що  –  про  погоду  чи  щось  таке.  Але  на  півдорозі    зачепився  за  щось,  ледь  ухопив  чашку  з  кавою,  але  розсипав  усі  папери.  Вона  підхопилася  і  кинулась  йому  на  допомогу.  Зібрала  папери  і  усміхнулась.  
«Господи,  який  я  незграбний»  -  подумав  він.
-  Перепрошую  –  винувато  посміхнувся.  –  Дякую,  що  допомогли.  Мене  звати  Павло.  
-  А  я  –  Злата  –  усміхнулась  дівчина.
Вони  мовчки  допили  каву  і  повернулись  до  офісу.  
-  До  речі.  Мені  вкрай  необхідно  зробити  копії  деяких  документів…  Коли  ксерокс  працюватиме?
-  Ой,  вибачте,  я  поки  що  не  знаю…  Я  викликала  майстра.  Гадаю,  за  годину  чи    дві  все  вже  працюватиме.
-  Он  як…  Я  маю  зробити  копії…  Тож…  Чи  не  могли  б  Ви…  
Запала  тиша.  Він  раптом  взагалі  забув,  що  збирався  казати.  Таке  з  ним  ще  не  траплялося.  Слова  вилетіли  у  нього  з  голови.
-  Так?  –  дівчина  із  цікавістю  дивилася  на  нього.
-  Можете  дати  мені  свій  номер  телефону?  
Запала  тиша.
-  Тобто,  це  через  ксерокс…  Дуже  важливі  документи.
Дівчина  трохи  помовчала.
-  Я  розумію.
Що  як  вона  не  захоче?  Або  взагалі  образиться?
Вона  написала  свій  номер  на  невеличкому  клаптику  паперу.  
-  Дуже  вдячний    -  він  ухопився  за  листочок  як  за  рятівну  соломинку,  підхопив  стоси  своїх  паперів  і  пішов  до  кабінету.  
Серце  вистрибувало  із  грудей.  Це  ж  треба!  Забув  усі  слова!  Бурмотів  щось  незрозуміле,  перечепився  і  на  додачу  почервонів,  як  хлопчисько!  Просто  жах.
Отже,  Злата.  Отже,  номер.  
Отже,  надія  є.  

                                                                                         [b]Вереснева  розмова[/b]

Він  кілька  разів  намагався  набрати  її  номер,  але  так  жодного  разу  і  не  зателефонував  .  Це  зовсім  не  було  схоже  на  нього.  Він  завжди  був  зібраним  і  рішучим,  сміливим  і  впевненим  у  собі.  Але  вона…  Вона  геть  змінила  його  життя…    За  3  дні  він  знову  пішов  до  ксерокса.  Цього  разу  йому  взагалі  не  потрібні  були  копії,  однак  він  не  міг  знайти  іншого  приводу,  щоб  побачити  її.  
Вона  вже  збиралась  додому.  
-  Доброго  вечора…
-  Вітаю!  Пробачте,  я  вже  маю  йти…  У  Вас  щось  важливе?  Якісь  документи?  
-  Та  ні…  Я,  власне,  хотів  спитати…  Ксерокс  вже  працює?
-  Так,  все  гаразд.
-  Чудово.  
Запала  тиша.
-  Перепрошую,  я  маю  йти…  Можливо,  Ви  підійдете  завтра?  
-  Так.  Я…  Знаєте,  мені  теж  уже  час  додому.  То…  Може,  підемо  разом?  
Нарешті  він  це  сказав.  Вона  трохи  помовчала.
-  Тобто,  я  можу  Вас  провести?  
-  Не  варто,  я  можу  й  сама…  Я  йду  на  метро.
-  Я  теж!  Нам  все  одно  по  дорозі…  
Насправді  йому  треба  було  на  маршрутку.  Але  він  погодився  б  поїхати  навіть  на  інший  кінець  міста  аби  тільки  поговорити  з  нею.
-  Ну…  Гаразд.    Як  бажаєте…
-  Чудово!  Я  зараз.  Тільки  речі  візьму.
-  Я  чекатиму  на  Вас  біля  входу.  
Серце  вистрибувало  з  грудей.  Що  він  їй  скаже?  Здавалось,  його  мозок  у  прострації.  
Вони  вийшли  на  вулицю.  Стояв  похмурий  осінній  вечір.
-  Скидається  на  те,  що  буде  дощ.  І  так  прохолодно…  Вам  не  холодно?  –  вирішив  він  почати  розмову  про  погоду.  
Вона  виглядала  чарівно  у  сірому  пальто  і  червоному  шалику.
-  Ні,  все  гаразд,  дякую.  Так,  певно  дощитиме  кілька  днів…  
-  А  що  зігріває  Вас  у  прохолодні  вечори?  Я,  наприклад,    люблю  гарячий  чай.
-  А  я  -  каву.  
-  ..А  ще  люблю  читати.  Ви  любите  читати  книжки?
-  Так,  звісно.  
Знову  запала  тиша.  
-  Ви  любите  музику?  Я  обожнюю  різні  жанри  та  різних  виконавців…
-  Я  теж.  
Розмова  не  складалась.  Щось  було  не  так.  Чи  то  він  обрав  нецікаві  теми,  чи  то  вона  не  була  налаштована  на  розмову…  А,  може,  він  узагалі  їй  не  подобається?  Може,  їй  байдуже  іде  він  поруч  чи  ні?  Треба  якось  обережно  спитати,  чи  в  неї  хтось  є…  
-  Мені  здається,  що  восени  просто  необхідно  слухати  французький  шансон.  Він  створює  особливу  атмосферу.
-  Повністю  з  Вами  згоден.  
Нарешті  вона  відповіла  щось  істотне.  Треба  обережно  запитати…  
-  До  речі.  Під  таку  музику  можна  чудово  танцювати  у  парі…  Ви,  певно,  танцюєте  у  парі  з  коханим?
Вона  мовчала.  Може,  він  не  повинен  був  питати  про  таке?  
-  Та  ні.  Я  проводжу  вечори  наодинці.  А  ось  і  станція  метро.  Дякую,  що  супроводили  мене.
-  Вам  куди?
-  Червона  гілка.
-  А  мені  на  зелену.  Дякую,  був  радий  з  Вами  поговорити.
Вона  зайшла  у  вагон,  двері  зачинились  і  потяг  поїхав.
«Ні!  Ще  не  час!  Зачекай…  Залишся  зі  мною,  поговори  зі  мною…»  -  промайнули  думки  у  нього  в  голові.  Вона  не  розповіла  майже  нічого,  а  він  так  хотів  дізнатися  про  неї  якомога  більше!
Він  довго  не  міг  заснути,  стояв  коло  вікна  і  дивився  на  вечірні  вогні.  Чомусь  думав  про  неї…  Як  про  казкове  щастя…  
Вона  теж  стояла  коло  вікна,  загорнувшись  у  плед.  Їй  не  хотілося  запасти  йому  в  душу  чи  позбавити  його  спокою…
Вона  вирішила  уникати  його.  Він  подобався  їй  все  більше,  але  вона  не  хотіла,  щоб  він  страждав  через  неї,  адже…  А  в  тім.  Може,  їй  здалося?  Може,  ця  розмова  нічого  не  означала?  
Наступного  ранку  вона  трохи  спізнилась  на  роботу  –  не  почула  будильник  і  це  було  вперше  за  багато  років.  Може,  причина  була  в  тому,  що  вона  довго  не  могла  заснути  вночі  –  все  думала  і  думала  про  життя,  про  цього  дивного  чоловіка…  Що  йому  потрібно  від  неї?  Невже  вона  йому  подобається?  Та  ні.  Не  може  бути,  їй,  певно,  здалося…
На  ксероксі  лежала  коробка  цукерок  із  жовтим  клейким  папірцем,  на  якому  було  написано  «Солодке  до  кави».

                                                                         [b]Скажи  мені,  чому  не  можу…[/b]

Як  їй  вчинити  тепер?  Вона  не  хотіла  давати  йому  марну  надію…  Але  й  відштовхнути  не  могла…  Тож  вирішила  поки  просто  не  думати  про  це.  Жити  звичним  життям.  
Незабаром  він  знову  прийшов  до  неї.  
-  По  2  копії  цих  паперів  –  попрохав  він.
Вона  зробила  ксерокс  і  віддала  йому.  Він  подякував,  але  продовжував  стояти  мовчки.  Дивився  то  на  папери,  то  на  неї…  Вона  зрозуміла,  що  він  чогось  чекає.
-  До  речі.  Дякую  Вам  за  подарунок,  але  не  варто  було...  –  ввічливо  усміхнулась  вона.  
-  Чому?  Ви  на  дієті  чи  просто  не  любите  солодке?  –  збентежено  запитав  він.  
-  Справа  не  в  тому…
-  А  в  чому  тоді?  –  він  не  мав  би  питати,  але  сподівався  почути,  що  причина  не  в  ньому…  Що  в  нього  є  шанс.
-  Це  важко  пояснити…  І  довго.
-  Я  люблю  слухати  –  надія  світилась  у  його  очах.
Вона  так  і  не  відповіла.  

                                                                                         [b]  Тільки  не  зникай[/b]

Він  не  з’являвся  в  офісі  кілька  днів.  Вона  намагалася  не  думати  про  нього,  але  хвилювалась,  чи  все  із  ним  добре…  Незабаром  її  перевели  в  інший  відділ,  де  вона  мала  допомагати  секретарці  із  документацією.  Вона  чекала  цього  підвищення  і  сподівалась,  що  тепер  у  неї  буде  значно  цікавіша  робота,  аніж  на  ксероксі.  Вона  заприятелювала  із  симпатичною  блондинкою  –  Поліною.  Вона  була  секретаркою  керівника  і  дуже  нагадувала  ляльку  Барбі  –  була  худорлява,  завжди  із  макіяжем  і  обожнювала  рожевий  колір.  Її  складно  було  назвати  фахівцем,  проте  вона,  як  не  дивно,  виконувала  свою  роботу  як  слід  і  вчасно.  І  як  їй  це  вдавалося?!!  Крім  того,  встигала  пліткувати  з  подругами  та  говорити  про  нові  дієти.
 
Він  повернувся  до  роботи  за  тиждень.  За  звичкою  попрямував  до  ксероксу,  однак  там    не  було  ані  приладу,  ані  його  господині.  Він  питав  у  знайомих,  чи  не  знають  вони,  де  подівся  ксерокс,  але  ніхто  нічого  не  знав.  
Тоді  він  вирішив  зателефонувати  їй…  Вперше.  Набрав  номер…  Але  до  його  кабінету  зайшла  Поліна.  
-  Привіт!  Давно  не  бачились!  Ти  де  був?
-  Хворів…  
-  Щось  серйозне?
-  Та  ні,  звичайна  застуда.
-  То  як?  Видужав,  сподіваюсь?
-  Так,  мені  набагато  краще.  
-  Чудово.  Я  принесла  тобі  флешку,  шеф  просив  закінчити  цей  проект  якомога  швидше.
-  Так,  звісно…
-  Добре.  Тоді  я  побігла.
-  Чекай!  Ти…  Ти  не  знаєш,  де  можна  зробити  ксерокс?  Щось  я  не  можу  знайти,  де…
-  А,  так!  Ксерокса  більше  немає.  Кажуть,  можна  зробити  в  магазині  за  рогом.  Шкода,  було  дуже  зручно.
-  А  чому  його  прибрали?  
-  Не  знаю,  так  вирішило  керівництво.  Що  ж,  я  пішла.  Коли  закінчиш  проект,  поклич  мене.  Ми  маємо  встигнути  якомога  швидше!
Він  зітхнув  і  взявся  до  роботи.  Невже  він  більше  ніколи  не  побачить  Злату?

А  за  кілька  годин    вони  зустрілись  у  буфеті.  Він  сидів  із  двома  друзями,  Андрієм  та  Дмитром,  за  одним  столом  і  розмовляв,  коли  увійшла  вона.  Йому  аж  мову  відібрало:  по-перше  він  не  очікував  побачити  її,  а  по-друге  вона  була  неймовірно  приваблива.
-  Це  вона!
-  Хто?  Де?  –  його  друзі  здивовано  озирнулись.
-  Вона  тут!  Що  вона  тут  робить?  –  він  розхвилювався  і  трохи  розплескав  чай…  
-  Обережніше!  Що  ти  робиш?  Про  кого  ти  взагалі  говориш?  –  спитав  Дмитро,  доїдаючи  бутерброд.
-  Про  неї…  -  він  продовжував  дивитися  на  Злату.
-  Хто  вона  така?  
-  Вибачте,  я  на  хвилинку  –  він  поспішив  до  неї.
У  Злати    підстрибнуло  серце,  але  вона  зробила  вигляд,  що  не  помітила  його  і  спокійно  замовила  каву  з  тістечком  та  сіла  за  вільний  столик.  
-  Вітаю!  Як  Ви?  Давно  не  бачились  –  він  усміхнувся  і  трохи  нахилився  до  неї.  
Вона  знітилась,  але  усміхнулась  у  відповідь.
-  Доброго  дня.  Все  гаразд,  дякую.
-  Ви  звільнились?  Я  побачив,  що  ксерокса  більше  немає…
-  Та  ні.
Вона  помовчала.  Мала  сказати  йому,  що  її  перевели  до  іншого  відділу,  але  їй  так  цього  не  хотілося…    Раптом  він  почне  їй  надокучати…  Він  ніби  зрозумів  її  реакцію  і  вже  спокійнішим  тоном  запитав,  що  сталося.  Їй  довелось  сказати  правду.
-  Он  як.  То  Вас  підвищили.  Вітаю  –  він  ввічливо  усміхнувся.
-  Дякую.
Запала  тиша.  Він  вирішив  не  турбувати  її  більше  і  повернувся  до  друзів.
-  Це  хто  така?  –  запитав  Дмитро.
-  Злата.  
-  Гарне  ім’я,  але  воно  нам  ні  про  що  не  говорить  –  відповів    Андрій.
-  Вона  новенька  у  нашому  відділі.  Помічниця  секретарки.
-  Он  як.  І  що?  Вона  тобі  не  байдужа?  –  підморгнув  Дмитро.
-  Тихше  –  розлючено  прошипів  Павло.  
-  Добре,  добре.  Чесно  кажучи,  не  розумію,  чим  вона  тобі  так  сподобалась  –  зауважив  Андрій,  вгризаючись  у  яблуко.  –  Красунею  її  не  назвеш.
-  Про  смаки  не  сперечаються  –  образився    Павло.
Злата  допила  каву  і  повернулася  до  роботи.
-  Ти  б  себе  бачив!  Замовк,  розхвилювався,  почервонів…  Соромно,  коли  на  тебе  аж  настільки  справляє  враження  якась  жінка    –  сказав  Андрій.
Раптом  до  буфету  увійшла  Поліна  і  останній    розбив  чашку  з  чаєм.  А  тоді  кинувся  витирати  воду  і  розсипав  печиво  на  підлогу.
-  Так,  звісно.  Ти  маєш  рацію!  –  розсміялися  його  друзі.
-  Привіт,  Поліно  –  ледве  дихаючи,  сказав  Андрій.
-  Привіт!  То  як,  ти  доробив  мій  проект?
-  Так,  він  майже  готовий…
-  Поквапся,  нам  треба  його  скоро  здавати.
-  Так,  але…  Я  хотів  запитати,  що  ти  робиш  цієї  суботи?  Може,  ми  могли  б…
-  Потім,  потім.  Спершу  проект    –  Поліна  купила  пляшечку  йогурту  і  пішла  геть,  розмовляючи  по  телефону.
-  Ооо,  та  в  тебе  навіть  гірша  ситуація,  ніж  у  мене…  Ти  що?  Робиш  за  неї  її  проект?  –  запитав  Павло.
-  Та  ні,  просто  допомагаю…
-  Так.  Він  завжди  їй  допомагає.  Завжди  сподівається  на  щось,  а  отримує  облизня.  Завжди!  –  підкреслив  Дмитро.
Андрій  розлютився:
-  Як  казав  Шекспір,  «над  шрамом  сміється  той,  хто  не  був  поранений».
-  Гаразд,  гаразд.  Не  ображайся.  Краще  повернімося  до  роботи  –  відповів  Дмитро.

Злата  наводила  лад  у  шафці  із  документами.  Роботи  було  багато,  тому  що  Поліна,  здається,  геть  не  стежила  за  паперами.  Переплутані  теки,  відсутність  будь-якої  класифікації,  порожні  файлики  –  все  летіло  шкереберть.  
-  Вибач,  ти  хоч  колись  прибирала  у  цій  шафці?  –  запитала  перша,  підбираючи  папери  з  підлоги.
-  Хочеш  сушку?  
-  Прошу?
-  Ну  сушені  яблука,  хочеш?
-  Ти  їх  їси  просто  так?
-  Так,  вони  корисні.  І  зовсім  не  впливають  на  фігуру.  А  ще  протеїновий  коктейль.  Я  читала  в  одному  журналі…  
-  Краще  б  ти  читала  документи.
-  Але  вони  такі  нудні!  Крім  того  Андрій  мені  допоможе.  Йому  подобається  робити  мені  різні  послуги.
-  Я  помітила.  Але  мені  здається,  що  так  не  можна…
-  А  це  вже  не  твоя  справа.  Ой,  глянь!  Дощ  пішов,  а  я  без  парасольки…  Доведеться  стрибати  по  калюжах.

Він  не  знав,  як  знайти  до  неї  підхід.  Бачив,  що,  здається,  подобається  їй.  Але  щось  її  зупиняє  і  він  не  знає,  що  саме.  Кілька  днів  він  робив  вигляд,  що  дуже  заклопотаний  і  намагався  не  показувати  свою  зацікавленість.  Гадав,  що  це  її  хоч  трохи  засмутить  чи  стривожить.  Але  вона,  здається,  анітрохи  не  сумувала  –  виконувала  роботу,  спілкувалась  із  колегами,  обідала  у  буфеті  або  у  кав’ярні  поруч  і,  загалом,  жила  собі  звичним  життям…  
Це  його  засмутило.    Може,  й  справді,  варто  забути  про  неї?  Це  було  б  гарним  рішенням  для  ситуації,  що  склалася.  Але  зробити  це  вже  було    неможливо…

Він  не  підпускав  до  себе  жодну  жінку.  А  її  –  не  міг  зрозуміти,  але  й  забути  не  міг.    І  стільки  разів  намагався  сказати  їй  про  свої  почуття…  Але  нічого  не  виходило.  
-  Є  один  спосіб,  та  не  знаю,  чи  дієвий  –  сказав  якось  Дмитро  другові.
-  Який?  Я  маю  спробувати  все  –  відказав  Павло.
-  Нам  потрібна  Маргарита.  
-  Коктейль?  –  із  надією  спитав  Андрій.
-  Ні!  Моя  колега.

                                                                                                       [b]Маргарита[/b]

У  буфеті  обідали  Поліна,  Злата,  Андрій  та  кілька  працівників  із  IT-відділу.  Павло  і  Дмитро  увійшли  із  якоюсь  жінкою  –  вродливою,  худорлявою,    із  вишуканою  зачіскою.  Її  очі  були  підкреслені  темними  тінями,  на  вустах  темно-червона  помада.  Коротка  чорна  сукня  неймовірно  їй  пасувала.  Вона  окинула  кімнату  байдужим  поглядом  і  сіла  за  вільний  столик.  Ніби  випадково  поглянула  в  бік  дівчат  і  запалила  цигарку.
-  Котра?  
-  У  білій  кофтинці  –  відказав  Дмитро.  
Павло  у  цей  час  підійшов  до  Злати  і  сів  поруч.
Жінка  палила  і  непомітно  поглядала  на  присутніх.  Минуло  кілька  хвилин  і  вона  попрямувала  до  коридору.  Дмитро  пішов  за  нею.
-  Складно  вам  буде…  –  спокійно  відповіла  вона,    випускаючи  хмарку  диму.
-  Рито,  кажи,  будь  ласка  зрозуміліше.  Що  ти  маєш  на  увазі?  –  відказав  Дмитро.
-  З  нею  буде  непросто.  
-  Це  ми  вже  знаємо  –  зауважив  він.  –  Краще  скажи,  що  ти  порадиш?
-  Я  маю  консультувати  двох  дорослих  чоловіків?  –  цинічно  посміхнулась  брюнетка.
-  Рито,  будь  ласка.  Ми  для  цього  до  тебе  й  звернулися  –  спокійно  відказав  хлопець.
-  Гаразд.  Я,  звісно,  не  експерт…  Але  мені  здається,  що  твій  друг  надто  квапить  події.  Це  її  лякає.  
-  Гм..  Можливо.  І  що  ж  робити?
-  Він  має  бути  терплячішим.  Нехай  стане  їй  спочатку  хорошим  другом.  І  якомога  менше  різних  натяків  –  подарунків,  запрошень  на  побачення...  Вона  має  звикнути  до  нього.  Нехай  жартує  із  нею,  частіше  розмовляє,  розповідає  анекдоти.  Словом,  налагодить  контакт.  Гадаю,  після  цього  все  відбуватиметься  набагато  простіше.      
-  Ми  мали  б  здогадатися!  Дякую  за  пораду,  Марго.  Ти  найкраща!
-  І  пам’ятайте,  якщо  щось  піде  не  так  –  я  тут  ні  до  чого.
-  Звісно,  моя  Богине  –  лукаво  посміхнувся  Дмитро  і  поцілував  їй  руку.
-  Не  починай  –  саркастично  відповіла  вона,  відвернулась  і  пішла  геть.

                                                               [b]Стати  другом  твоїм…  Ну  і  нехай[/b]

Минуло  півроку.  Павло  намагався  стати  для  Злати  справжнім  другом.  Вони  багато  розмовляли,  ходили  на  прогулянки,  відвідували  різні  заходи.  Він  поводився  так,  ніби  й  справді  не  бажає  нічого  більшого.  
Вона  ж,  здається,  заспокоїлась  і  почала  поводитися  природньо  –  багато  усміхалась,  захоплено  розповідала  про  прочитані  книжки,  цитувала  вірші…  А  знала  вона  їх,  як  виявилось,  немало.  Вони  тепер  часто  розмовляли  по  телефону,  надсилали  одне  одному  пісні,  ходили    в  кіно.  
Настала  весна.  Якось,  вони  пішли  на  прогулянку.  Була  неділя,  світило  сонце  і  Злата,  здавалось,  сама  сяяла  і  випромінювала  тепло.  Вони  довго  ходили  парком,  фотографували  гарні  куточки,  а  потім  відвідали  сувенірну  крамницю.  Коли  вони  вже  були  на  дорозі  додому,  їх  наздогнав  раптовий  дощ.  Лише  за  дві  хвилини  вони  змокли  до  нитки,  бо  навіть  не  встигли  десь  заховатися.  
-  Жах!  Була  така  гарна  погода…  Хто  б  міг  подумати…  –  буркнув  Павло,  змахуючи  краплинки  зі  свого  одягу.
Але  Злата  скрикнула  і  засміялася,  як  дитина.  Заховалася  під  деревом  і,  сміючись,  викрутила  поділ  своєї  сукні.  Здавалось,  її  геть  не  засмутила  ця  пригода…  
-  Любиш  дощ?  –  усміхнувся  він,  милуючись  її  красою.
-  Дуже  –  відповіла  вона.
-  Я  теж.  Від  сьогодні…  -  він  схилився  трохи  ближче  до  неї.  А  вона…  Не  втекла.  Вперше.

Він  знайшов  оригінальний  спосіб,  як  мало-помалу  завоювати  її  –  сказав,  що  захопився  хіромантією.    Невпинно  водив  пальцем  по  лініях  на  її  долонях  і  казав  загадкові  «пророцтва».  Вона  щиро  сміялась  із  того.  Він  робив  вигляд,  що  ображається.
-  Ти  сумніваєшся  у  моїх  здібностях?  –  вдавано  суворо  питав  він.
-  Аж  ніяк.  Я  сумніваюся,  що  все  це  станеться…  
-  Так  і  буде.  Повір  мені.

За  кілька  тижнів  він  вирішив,  що  настав  час  переходити  до  іншої  стадії  стосунків  –  почав  дарувати  їй  квіти  і  парфуми.  Вона  не  хотіла  приймати  подарунки,  але  Поліна  її  вмовляла:
-  Чому  ні?  Троянди  такі  гарні…  Та  й  парфуми  не  аби  які!
-  Я  не  хочу,  щоб  він  сподівався  на  те,  що  неможливо.
-  Але  чому?!  У  тебе  нікого  немає,  а  він  залицяється  до  тебе  вже  давно…
-  Це  неправильно.  Я  не  певна,  що…  кохаю  його.  І  це  було  б  жорстоко  –  обманювати  чи  давати  марну  надію.
-  А  звідки  ти  знаєш,  що  надія  марна?
Запала  тиша.
-  Ти  дійсно  впевнена  у  тому,  що  кажеш?
Мовчанка  продовжувалась.
-  Моя  тобі  порада  –  розслабся  і…  Просто  дозволь  собі  бути  щасливою.
-  Але  я  не…  
-  Подумай  про  те,  що  я  тобі  сказала  –  допила  Поліна  склянку  соку  і  сіла  за  комп’ютер.  
Що  як  вона  має  рацію?  Може  це  вона,  Злата,  помиляється?      

Якось  Павло  і  Злата  прогулювалися  парком  –  розмовляли  і  збиралися  купити  гарячого  шоколаду.  Назустріч  їм  ішов  якийсь  молодий  хлопець.  Коли  вони  зрівнялися,  він  глянув  на  Злату  і  його  обличчя  набуло  такого  виразу,  ніби  йому  стало  шкода,  що  вона  не  з  ним,  а  із  цим  незнайомцем.  Він  позаздрив  Павлові.  Злата  цього  погляду  не  помітила  і  продовжувала  розповідати  про  улюблений  фільм.  Але  Павло  помітив  усе,  тож,  про  всяк  випадок,  узяв  Злату  за  руку,  ніби  демонструючи  «Вона  моя!  Навіть  не  думай!  Забирайся  геть!  »    Хлопець  пішов  собі  далі.  
Це  вперше  вони  ішли,  тримаючись  за  руки.  Вона  замовкла  на  кілька  хвилин,  але  руки  не  забрала.  

                                                                                                             [b]У  відчаї[/b]

Здавалося,  все  складається  досить  непогано.  Павло  дедалі  більше  їй  подобався,  вона  вже  звикла  до  його  присутності,  його  голосу,  щиро  сміялася  з  його  жартів.  «Невже  я  кохаю  його?»  -  питала  вона  себе.  І,  здається,  відповідь  була  ствердною.  
Доки  її  минуле  не  нагадало  про  себе.
Одного  погожого  вечора  Злата  сиділа  у  кав’ярні  із  подругою  і  планувала  майбутню  відпустку.  Розмова  затягнулася,  а  подрузі  уже  час  було  поспішати  додому,  тож  вони  розпрощалися,  а  Злата  вирішила  затриматись  ненадовго    –  допити  коктейль  і  ще  трохи  відпочити.  
А  тоді  до  зали  увійшов  гарний  смаглявий  чоловік.  Чорне  волосся,  карі  очі,  горда  постава…  Він  був  із  якимось  другом.  Вони  розмовляли,  сіли  за  барну  стійку  і  замовили  напої.  
Злата  одразу  впізнала  його  –  Віктор!  Жар  розлився  її  тілом,  руки  затремтіли  і  перехопило  подих.    Минуло  стільки  часу,  а  відчуття  ті  самі!  Святий  Боже!  Невже  вона  досі  його  кохає?!!  Вона  не  хотіла,  щоб  він  її  помітив,  тож  заплатила  за  вечерю  і  якомога  непомітніше  попрямувала  до  дверей.  Зачинила  їх,  сперлася  спиною  і  заплющила  очі.  Дихати  ставало  все  важче.  «Панічна  атака»  –  подумала  вона  і  повільно  сповзла  додолу.  Минуло  п’ять  років…  П’ЯТЬ!  А  відчуття  ті  самі…  
Вона  не  може  більше  бути  з  Павлом.  Не  може  його  обманювати.  Здається,  вона  досі  кохає  іншого…  Хоч  їм  ніколи  і  не  бути  разом.  Вона  повинна  зізнатися  Павлу!  

                                                                                                   
                                                                                                             [b]Апельсин[/b]        

На  кілька  днів  вона  наче  випала  із  життя  –  майже  нічого  не  їла,  не  помічала  нічого  навколо…  Тож  коли  Поліна  запросила  її  на  свій  день  народження,  Злата  одразу  погодилась.  Насправді,  вона  навіть  не  зрозуміла,  про  що  йдеться.  А  потім  хотіла  відмовитись…
-  Оце  вже  ні!  Я  чекатиму  на  вас  із  Павлом  завтра  ввечері.    Не  запізнюйтесь!
Злата  не  знала,  як  вчинити  –  хотіла  якомога  скоріше  все  пояснити  Павлу,  але  не  могла  обрати  слушний  момент.
«Що  ж…  Нехай.  Я  скажу  йому  правду  після  свята.  Це  буде  наш  останній  день  разом…»  -  подумала  вона.

-  Ого!  Оце  так…  -  Андрій  і  Дмитро  були  вражені  красою  Злати.  Вона  вдягла  довгу  простору  блакитну  сукню  і  зробила  макіяж.
-  Яка  ж  вона  вродлива…  -  зачудовано  сказав  Павло.  –  Але…  Якась  сумна…
-  Поліно,  це  твій  подарунок  –  сумно  посміхнулась  Злата  і  вручила  іменинниці  набір  косметики.
-  Ой,  яка  краса!  Дякую!  Проходь,  стіл  уже  готовий.
Доки  гості  сміялися  і  виголошували  тости,  Злата  сиділа  непорушно  і  була  зосереджена  на  своїх  думках.
-  Чудово!  Прошу  всіх  зробити  невелику  перерву,  а  тоді  буде  солодкий  стіл!  –  Поліна  побігла  на  кухню,  а  гості  розбрелися  по  кімнатах.
-  Треба  увімкнути  музику!  Я  приготувала  особливу  добірку  пісень…  –  не  вгавала  іменинниця.
Злата  хотіла  допомогти  накрити  на  стіл  –  їй  потрібно  було  хоч  чимось  зайнятися…  Тож  вона  розставляла  вазочки  із  цукерками  та  розкладала    фрукти.    А  тоді  почала  викладати  у  глибоку  миску  апельсини.  Раптом  один  апельсин  впав  і  покотився  по  коридору.  Злата  побігла  за  ним  і  впіймала  його  коло  кухні.  І  вже  збиралася  повернутися  до  кімнати,  але  почула  уривок  розмови:
-  Ах!  Яка  гарна  обручка!  –  захоплено  сказала  Поліна.
-  Тихше!  Це  має  бути  сюрприз!  –  прошепотів  Павло.
-  Чудово!  Я  така  рада  за  вас!  І  що  ти  обрав  саме  цей  день!
-  Тихше…
Злата  поклала  апельсин  на  стіл.

Сильний  порив  холодного  вітру  війнув  в  обличчя,  сукня  роздималась,  наче  вітрило  корабля...  Здавалося,  Злата  не  біжить,  а  летить  над  сходами…  Вітер  ставав  усе  сильнішим,  починалася  гроза.    
-  А  ось  і  ми!  І  наш  святковий  торт!  –  Поліна  поставила  на  стіл  торт  і  роззирнулася  навколо.  Гості  почали  повертатися  до  кімнати,  але  Злати  серед  них  не  було.  
-  Де  вона  поділася?  
-  Тут  немає  її  речей  –  зауважив  Павло.
-  О  ні…  Тільки  не  це…  -  зітхнула  Поліна  коло  вікна.
-  Що  там?  –  Павло  визирнув  на  вулицю.  Злата  бігла  сходами  вниз.  
–  Вона  тікає?!  Від…  мене?

                                                                                                         [b]Прошу,  не  питай[/b]

Кілька  днів  Злата  не  з’являлася  на  роботі,  не  відповідала  на  дзвінки  і  ні  з  ким  не  спілкувалася.  
Одного  дня  вона  вийшла  з  дому  до  магазину.  Коло  під’їзду  її  чекав  Павло.  
-  Що  ти  тут  робиш?  –  здивувалася  вона.  –  Як  ти  дізнався  мою  адресу?  
-  Запитав  у  відділі  кадрів.  Нам  треба  поговорити.
-  Вибач,  нам  нема  про  що  говорити.
-  Я  не  розумію,  що  сталося!  Все  було  добре,  а  тоді  ти  просто  зникла!  Поясни  мені,  що  відбувається?!!  Я  зробив  щось  не  так?!!  –  він  запанікував,  бо  відчув,  що  втрачає  її.
-  Справа  не  в  тому…
-  А  в  чому?  Скажи  мені!  Я  маю  знати…
Вона  хотіла  піти,  але  він  узяв  її  за  плечі.
-  Почекай!  Давай  поговоримо  –  він  трохи  заспокоївся  і  з  надією  дивився  їй  у  вічі.
Вона  сіла  на  гойдалку  у  дворі.  
-  Пробач…  Ти  ні  в  чому  не  винен.  Справа  у  мені…  Ми  не  можемо  бути  разом.
-  Чому?!!  –  не  вгавав  він.  –  Я  хочу  знати  причину!
-  Здається…  Я  досі  кохаю  іншого  –  вона  подивилася  йому  в  очі.  –  Пробач…  Я  не  хотіла  обманювати  тебе  чи  зробити  тобі  боляче…  Я  лише  зараз  це  зрозуміла…  
Кілька  хвилин  вони  мовчали.
 А  тоді  Павло  сів  навпочіпки,  взяв  її  руки  у  свої  і  поцілував  долоні.
-  Ми  впораємось  із  цим.  Тільки  не  залишай  мене…  -  надія  і  сум  світилися  в  його  очах.
Її  очі  наповнились  слізьми:
-  Вибач!  Я  так  не  можу…
-  Чекай!  –  він  підвівся  на  ноги  і  затулив  обличчя  руками.  –  Не  роби  мені  такого…  Прошу!!!
-  Мені  дуже  шкода…  -  вона  розплакалась  і  побігла  додому.
Наступного  дня  вона  звільнилася.

                                                                   [b]  Та  хто  він  такий,  врешті  решт![/b]

-  Я  хочу  знати  про  нього  все!  Хто  він,  скільки  йому  років,  де  мешкає…  Чи  є  в  нього  вороги,  як  вони  познайомились  із  нею…  Все,  розумієш?  –  Павло  розлючено  ходив  по  кімнаті  з  боку  в  бік.
-  Зроблю  все,  що  у  моїх  силах…  Кажу  тобі,  мій  друг  справжній  професіонал  і  працює  в  поліції  вже  досить  довго,  щоб  довідатися  про  найменші  деталі  –  заспокоював  його  Андрій.
-  Я  хочу  знати  все  негайно!
Минуло  кілька  годин,  перш  ніж  пролунав  дзвінок.  Андрій  взяв  слухавку.
-  Так,  кажи.  Ага.  Коли?  Ясно…  І  що  він  зробив?  Невже…  Це  ще  не  все?  
Пауза.
-  Здуріти  можна.  То  він  і  досі…  Ясно.  Скинь  мені  на  пошту  все,  що  дізнався!  Так!  Дякую  за  інформацію.
-  Ну  що  там?  –  не  витримував  Павло.  
-  У  мене  невтішні  новини.
-  Кажи  швидше!
-  Гаразд.  Що  ж…  Він  трохи  старший  за  неї,  на  3  роки.  Вони  познайомилися,  коли  вона  навчалась  в  університеті.  Деякий  час  вони  зустрічалися…  А  тоді  вона  дізналась,  що  він  одружений.  Він  і  досі  у  цьому  шлюбі…  Але  це  не  заважає  йому  знаходити  все  нових  коханок…
-  Он  як…  –  видихнув  Павло.
Запала  тиша.
-  Діти  є?
-  Так,  син.
-  Чорт  забирай…  -  Павло  затулив  обличчя  руками.
 Виходу  не  було.

                                                                                                     [b]Без  тебе[/b]

Злата  не  просто  звільнилась  з  роботи…  Вона  змінила  номера  телефонів  і  кудись  переїхала.    Павло  ніяк  не  міг  її  знайти.  
-  Дай  їй  трохи  часу  –  порадила  Маргарита.  –  Може,  вона  оговтається  і  все  буде  добре…
Літо  видавалось  йому  довгим  і  похмурим.  Він  почувався  спустошеним…  Якби  вона  лише  дала  йому  шанс…  Один  шанс!  Він  зробив  би  все,  що  від  нього  залежить…  Він  змусив  би  її  забути  про  іншого…  

Настала  осінь.  На  вулиці  була  сльота,  падав  ріденький  перший  сніг…  Павло  сидів  на  кухні  за  столом,  поглядав  у  вікно  і  пив  гіркий  чай.  Зі  старенького  магнітофона  лунали  пісні…

Відчиняються  двері  під’їзду.  В  обличчя  вдаряє  музика.
«…Біда  не  в  тім,  що  свище  вітер  лютий…»
Сходинка.
«…Що  січень  на  вікні  малює  мертві  квіти…»
Сходинка.
«…Біда  не  в  тім,  що  ти  мене  не  любиш…»
Сходинка.
«…Біда,  що  я  тебе  не  можу  рооооз…»
Дзвінок  у  двері.
«…любити…»
Він  відчиняє.
-  Злата?!!
Вимикає  музику.    Втомлено  прихиляється  до  дверей.
-  Що  ти  тут  робиш?
Вона  зводить  голову  у  чарівному  червоному  беретику  і  винувато  дивиться  на  нього.
-  Хотіла  привітати  тебе  з  днем  народження.
-  Як  ти  дізналась,  де  я  мешкаю?
-  Спитала  у  відділі  кадрів.
Обоє  усміхнулися.
-  Що  ж…  Проходь…  Я  вирішив  не  святкувати,  тому  нічого  немає,  вибач  –  він  проводить  її  на  кухню.  Вона  знімає  капелюшок  і  пальто,  сідає  навпроти  нього.
-  Не  страшно.  Я  принесла  подарунок  –  вона  кладе  на  стіл  прямокутну  картонну  коробку.
-  Що  це?
-  Відкрий    –  грайливо  дивиться  вона  на  нього.
У  коробці  був  пиріг.  
Запала  тиша.  «Він  не  пробачить  мені…  Нізащо  в  світі…»  -  на  мить  перелякалася  вона.    Він  усміхнувся.
-  Сама  пекла?
-  Так.  Він  із  карамелізованою  грушею…
-  Хм…  А  ти  старалася.  Що  ж…  Кава?  Чай?  –  він  підвівся  з-за  столу  і  поставив  чайник  на  плиту.
Вона  полегшено  зітхнула…
-  Чай,  будь  ласка.
-  Гарний  вибір,  бо  кави  майже  нема.
Він  відрізав  шматочок  пирога  і  скуштував.
-  Ну  як?  Смачно?  –  спитала  вона.
-  Дуже  –  усміхнувся  він.  
Вони  мовчки  допили  чай  і  довго  просто  дивилися  одне  на  одного.  
–  Що  ж…  Я  маю  йти  –  підвелася  вона  з-за  столу.
-  Чекай.  Не  йди…  Зроби  мені  подарунок…
-  Який?  –  розхвилювалась  вона.
-  Лише  один  танець.  
Він  ввімкнув  «Lady  in  red»,  обережно  обійняв  її  і  торкнувся  щокою  її  волосся.  Лише  вони  удвох…  Сутінки  і  повільний  танець.  Вона  розслабилась…  Тепло  і  спокійно  було  у  його  обіймах…  За  вікнами  падав  уже  лапатий  сніг…  Він  глянув  на  неї  –  на  її  обличчі  бриніли  сльози.  Коли  музика  закінчилась,  вона  почала  збиратися  додому.
-  Чекай  –  спинив  він  її.  –  Як  щодо  ще  одного  танцю?    Прошу  тебе.
-  Може  не  варто?  
-  Будь  ласка…
Вона  погодилась.  Тоді  він  увімкнув  їх  улюблену  пісню…  
«-  Час  вже  іти…
-  Але  надворі  зимно  так.
-  Ти  кажеш  «покинь»…
-  Тому  що  зимно  там.
-  Цей  вечір  такий…
-  Як  добре,  що  ти  зайшла!
-  …приємний  був…
-  В  моїх  руках  твоя  рука…»  
Вони  обоє  розсміялися  –  пісня  неабияк  пасувала  до  цього  моменту.  Вона  полегшено  зітхнула…
-  Дякую  за  цей  вечір.  
Він  спокійно  поцілував  її  руку  і…  відпустив.  Як  би  йому  хотілося,  щоб  вона  залишилась  тут,  із  ним,  назавжди…

                                                                         
                                                                                                       [b]Все  спочатку[/b]

Минув  тиждень.  Злата  поновилася  на  роботі,  але  керівництво  відмовилось  знову  робити  її  помічницею  секретарки  –  надто  раптово  вона  звільнилася,  тож  вона  повернулася  до  ксероксу  (який  знову  встановили  в  офісі).
-  21  копію  цієї  книги,  будь  ласка.  
Вона  поглянула  вгору.  Коло  неї  стояв  Павло  і  усміхався.  На  апараті  лежала  товста  книга  на  кшталт  «Війни  і  миру»  .  Злата  розсміялася:
-  Боюся,  в  мене  не  вистачить  паперу…
-  Шкода.  Доведеться  переписувати  вручну…  -  усміхнувся  він  і  поцілував  її  руку.  

Минуло  трохи  часу,  перш  ніж  він  запросив  її  на  побачення.  Щоб  вона  почувалася  спокійніше,  він  узяв  із  собою  Поліну  та  Андрія.  Вони  втрьох  вже  сиділи  в  кафе  і  чекали  на  Злату.
-  Вона  не  прийде…  -  хвилювався  Павло.
-  Та  чого  ти!  Лише  на  півгодини  спізнюється,  це  не  страшно.
-  Але…
-  Гляньте!  –  вигукнула  Поліна.  –  Он  вона!  Поспішає…
-  Це  ж  треба!  –  сказав  Андрій,  визираючи  у  вікно  –  Вона  біжить  ДО  тебе,  а  не  ВІД  тебе.  Це  вже  прогрес!
-  Припини  –  зітхнув  Павло.
-  Привіт!  Вибач!  Я    потрапила  у  затор!  Сподіваюся,  ви  не  дуже  довго  мене  чекали…  
-  Я  чекав  би  усе  життя...  –  відповів  він,  зачудовано  дивлячись  на  неї.  Вона  трохи  зашарілася.
-  Я  читаю  зараз  таку  цікаву  книгу…  -  трохи  віддихавшись,  почала  вона    -  Два  відгалуження  роду  Плантагенетів  –  Ланкастери  та  Йорки,    змагаються  за  владу.  Це  саме  війна  Білої  та  Червоної  троянди.  Молода  королева  Анна  Невіль…  -  Павло  не  чув  майже  нічого,  що  вона  казала.  Просто  сидів,  сперши  обличчя  на  руку  і  дивився  у  зелено-сіро-блакитний  всесвіт  її  очей…  «Я  маю  знати,  як  діяти  далі…  Вона  дасть  мені  ще  один  шанс  чи  ми  так  і  залишимося  друзями?»

-  Марго,  на  тебе  вся  надія.  Скажи,  що  нам  робити?  –  Павло  з  надією  дивився  на  брюнетку.
-  А  я  знаю?  –  відказала  вона  і  саркастично  посміхнулась.
-  Ну  будь  ласка!  Ти  маєш  знати…  -  сказав  Дмитро.
-  Мені  треба  поговорити  із  нею  віч  на  віч.  Лише  тоді  я  знатиму.  
-  О,  це  не  складно…

-  Привіт.  По  дві  копії  цих  документів.
-  Вітаю!  Так,  звісно…
Маргарита  запалила  цигарку  і  сіла  за  столик  поряд  зі  Златою.  Витримала  паузу.  Випустила  хмарку  диму  і,  дивлячись  у  порожнечу,  зітхнула…
-  Чоловіки…  Хто  їх  зрозуміє.
Злата  копіювала  документи.
-  Колись  я  кохала  одного…  Та  він  мене  обдурив.  Гадаю,  я  більше  нікого  не  покохаю…
-  Це  було  б  жахливо  –  зауважила  Злата,  спинившись  на  мить.
-  …Навколо  стільки  чоловіків…  Як  дізнатися  про  їхні  справжні  наміри?  Це  неможливо.
-  Можна  побачити  це  по  очах  –  сказала  Злата.  
Марго  випустила  ще  одну  хмарку  диму.  Трохи  подумала  і  додала:
-  …  А  ще  важче  зрозуміти  себе.  Коли  тебе  кидає  в  жар  від  одного  чоловіка,  а  подобається  тобі  інший…  Важко  не  заплутатись.  Ви  розумієте,  про  що  я?
-  Так,  звісно.
-  От,  приміром,  Ви…  Змогли  б  покохати  іншого,  якби  забули  про  минуле?
Злата  трохи  помовчала.  
-  Я  ВЖЕ  кохаю  іншого.  –  Вона  присіла  за  стіл  і  задумливо  додала.  –  Здається,  я  кохала  його  завжди…
Рита  мовчки  загасила  цигарку.    

-  У  мене  для  вас  гарні  новини  –  посміхнулась  Марго  і  обійняла  Дмитра,  знову  запаливши  цигарку.  
-  Кажи!  –  нетерпляче    попросив  Павло.
-  Вона  кохає.  Когось.  Кого  –  точно  не  скажу.  Це  вже  ви  з’ясовуйте.
-  Оце  і  є  твоя  допомога?!!  –  здивувались  чоловіки.
-  А  чого  ви  чекали?  Я  одразу  казала,  що  нічого  не  гарантую…
-  Гаразд.  Як  би  там  не  було,  а  я  маю  спробувати…  -  зітхнув  Павло.  
-  У  мене  є  ідея.  Вона  точно  не  втече  у  найвідповідальнішу  мить!  Та  й  погода  покращилась  –  тепло,  сонячно…
-  Що  ти  задумав?  –  примружив  очі  Павло.  

                                                                                         [b]Нема  куди  тікати  [/b]

Він  затулив  її  очі  своїми  руками.
-  Куди  ми  йдемо?  –  усміхалась  вона.
-  Це  сюрприз!
-  Я  хвилююся…  Хоча  б  натякни!  
-  Тобі  сподобається,  от  побачиш!
Коли  він  прибрав  руки,  Злата  зрозуміла,  що  вони…  опинилися  на  повітряній  кулі!
-  Боже!  Що  це?  Як  ти…  Я  ж  боюся  висоти!
-  Я  теж.
-  Дякую,  заспокоїв!  Чому  ти  вирішив  це  зробити?!!  –  обурювалась  вона.
Куля  повільно  набирала  висоту…    
Він  уважно  подивився  на  неї.  «Зараз  або  ніколи».  Його  сірі  очі  із  якимось  чайним  відтінком  зустрілися  з  її  очами.  Вона  одразу  все  зрозуміла.
-  Я  хочу  простих  речей  –  почав  він.  –  Прокидатися  з  тобою  на  світанку,  готувати  разом  з  тобою  каву…  Ходити  на  прогулянки,  читати  книжки…  Їсти  смакоту,  яку  ти  вмієш  готувати…  Хочу  завжди  бути  поруч  із  тобою…  Ти  потрібна  мені,  як  повітря…  Бачиш  цю  кулю?  Якщо  повітря  не  буде,  вона  ніколи  не  злетить.  Ти  –  моє  повітря…  
Вона  засоромилась  і  опустила  очі  додолу.
-  Ти  згодна…
-  …Але  я  не  впевнена  щодо  нього…  Те  відчуття    нікуди  не  зникло…  
-  «Кесареве  кесареві,  а  Боже  Богові»  -  процитував  він  Біблію.  –  Давай  забудемо  про  те  відчуття…  І  зосередимось  на  наших.  Я  не  знаю,  що  означає  воно…  Але  я  знаю,  що  значать  наші.  Ти  згодна  стати  моєю  дружиною?
Вона  мовчала.  
-  Ти  маєш  відповісти,  бо  втекти  з  повітряної  кулі  немає  куди!  –  пожартував  він.
-  Не  питай,  прошу…
-  Ти  маєш  відповісти!  –  він  серйозно  і  з  надією  дивився  на  неї.
Повітряна  куля  повільно  летіла  над  містом…  
Злата  трохи  помовчала  і  відповіла:
-  Я  згодна.
Тоді  він  одягнув  їй  на  палець  неймовірної  краси  каблучку  і  вперше  поцілував.  
-  У  тебе  солодкі  вуста…  -  здивувався  він.
Вона  не  сказала,  що  то  присмак  помади  –  просто  усміхнулась  і  притулилася  до  його  грудей.  

[i]Київ,  10  вересня  2018  року[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869541
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.03.2020
автор: Sereniti_Flawia