Мак і Котя розділ 1

Мені  тоді  здавалося,  що  все  навколо  складалося  з  пилу  і  сонця.  Літо  було  в  самому  розпалі,  багато  моїх  однолітків,  що  зазвичай  володіли  тінистими  вулицями  в  робочий  для  дорослих  час,  роз'їхалися.  Хто  в  санаторії  і  табори  відпочинку  юних  юнатів  перфекціоністів,  хто  до  бабусь  з  дідусями  в  зелені  села,  оповиті  ароматами  розжареного  асфальту,  соковитої  трави,  та  безкрайніх  полів  пшениці.  Особливо  везучим  випадало  щасливе  транспортування  в  країну  солі,  обгорілих  носів,  та  стиглого  винограду,  тобто  на  море.  А  ті  хто  лишилися,  очманіло  ходили  спекотними  вулицями  і  шукали  пригод,  хоча  обпекти  носа  можно  було  і  вдома....
         Того  ранку  все  почалося  трішки  не  так  як  зазвичай,  по  перше  я  проспав.  Прокинувся  від  маминих  слів,  розібрав  тільки  ,  щось  про  сніданок  і  про  те  ,  що  вона  йде  на  роботу.  Потім  не  міг  знайти  окуляри,  а  без  них  було  зовсім  не  те.  Тут  треба  сказати,  що  зір  в  мене  чудовий,  але  на  минулих  вихідних  по  телевізору  показали  супер  бойовик  про  залізного  дядька,  якого  не  брали  кулі  і  свята  вода.  Він  носив  сонячні  окуляри,  і  їх  відтоді  носила  вся  місцева  малеча,  ну  принаймі  ті  в  кого  були  телевізори.  Так  що  починати  день  без  окулярів  було  не  те...  Вперто  обійшовши  кімнату  разів  із  чотири,  але  так  і  не  знайшовши  символ  куленепробивної  міці,  я  здався  і  почапав  до  кухні.  Ритися  по  тарілках  і  колупатися  в  їх  змісті.
За  сніданком  я  любив  читати,  і  саме  зараз  спілкувався  із  героями  Джека  Лондона,  Смоком  Беллю  і  його  товаришем  Коротуном.  Їх  пригоди  гарно  стимулювали  моє  й  без  того  непогане  травлення.  Поснідавши,  і  сьорбаючи  вже  ледь  теплий  чай  я  вийшов  на  подвіря.
Наш  район  звали  Скат,  можливо  тому  що  він  розташований  на  схилі  і  взимку  тут  можна  перетнути  звуковий  бар'єр  за  допомогою  шматка  целофану,  а  можливо  тому  що  на  самому  вершечку  пагорба  колись  стояв  маєток  князів  Скатовських,  від  якого  залишилось  тільки  два  гвіздка.  Один  в  мене  а  інший  в  Коті  мого  найкращого  друга.  На  місці  маєтку  зараз  була  галявина  завалена  сміттям  і  спиляними  гілляками,  там  паслися  кози  злої  бабці  Люсі  Адамівни,  ще,  іноді  ми  шукали  там  клади.  Щоправда  поки  що  безрезультатно.  Наш  же  двір  був  приблизно  посередині  пагорба,  з  подвір'я  було  гарно  видно  інший  берег,  труби  цукрового  заводу,  і  великий  курган,  до  якого  ми  з  Котьою  обов'язково  доберемося  цього  року.  Я  всівся  на  лаву  під  старезною  черешнею,  і  чухаючи  босу  пятку,  посьорбував  чай,  от  тоді  ранок  і  вирішив  здивувати  мене  остаточно.  Рипнула  хвіртка,  вона  була  за  рогом  будинку,  і  з  лави  я  її  не  бачив.  Вмостивши  горнятко  з  чаєм  на  лаву,  я  підвівся  на  зустріч  гостю,  то  міг  бути  хто  завгодно,  поштар,  сусід  Микола  Іванович,  який  іноді  заходив  накачати  води  з  нашого  колодязя,  чи  кирпате  дівча  Оля,  онука  Люсі  Адамівни,    що  приносила  нам  в  бідончику  молоко.  На  край  то  міг  бути  Котя,  хоча  для  його  виходу  на  сцену  спектаклю  було  ще  зарано,  він  мав  допомагати  батьку  по  господарству,  і  тільки  по  тому  міг  бути  вільним.  
Я  зайшов  за  ріг  будинку,  й  остовбенів.  Переді  мною  на  бетонній  доріжці,  облаштованій  в  минулому  році,  стояв  справжній  пірат,  в  смугастому  тільнику  і  шортах  кольору  Карибського  моря.    З  доказів  його  флібустєрського  походження  була  ще  пов'язка  на  лівому  оці,  сережка  у  вусі,  і  свіжий  номер  місцевої  щотижневки  під  пахвою.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869009
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.03.2020
автор: Yar_oslav