Мемуари з пам'яті ІІ. Із недавнього або коли людина помирає для світу…

     У  вівтарі  тихо,  тихо  і  темно,  і...  якось  по-особливому  благодатно.  Я  присів  на  стілець,  і  озирнувся...  Праворуч  мене  стояла  висока  худа  постать  семінариста,  він  неквапно  читав  Псалтир,  навіть  не  так  читав,  як  говорив  через  Псалтир  із  Богом,  із  Тим,  хто  в  ту  мить  невидимо,  неосяжно,  але  так  явно  перебував  у  вівтарі.  ...І  слухав  кожне  слово,  що  промовляв  тихим  шепотом  семінарист.  
     Залишимо  ж  семінариста  наодинці.  І  мої  очі  пішли  далі,  пробуючи  вгледіти  хоч  щось  у  непроглядній  нічній  темряві.
     Служба  вже  давно  закінчилась,  у  храмі  було  пусто,  але  разом  з  тим  і  відчувалась  незрозуміла  звичайному  розуму  та  невмістима  грішному  серцю  чиясь  свята  присутність.  Це  важко  пояснити  на  словах,  це  той  випадок,  коли  цю  річ  можна  лише  відчути  самому.  
     Єдине  джерело  світло  у  цьому  ніжно-тихому  вівтарі  були  три  підсвічники,  котрі  оточували  з  трьох  боків  аналой,  за  яким  і  стояв  чтець.  Давала  світло  і  невеличка  лампада  біля  великої  ікони  Христа  Спасителя.  І  все.  Проте  цього  світла  більш,  ніж  вистачало  для  розміреної  молитви.  Біля  південних  дияконських  воріт,  на  архієрейському  кріслі  сидів  він  -  новопострижений  монах.  Він,  у  своєму  одіянні,  майже  зливався  із  непроглядною  тьмою  вівтаря.  Лише  біле,  як  сніг  обличчя  видавало  його.  Він  схиливши  голову  -  дрімав.  Мантія  клобука  обгинала  його  шию  і  опускалась  на  руки,  в  яких  непорушно  застиг  хрест.  
     Престол  був  накритий,  але  відчувалась,  що  Бог  він  ось  у  цей  момент  прямо  тут,  дивитися  на  нас  трьох  недостойних  його  рабів  -  двох  семінаристів  і  нового  монаха.  Третя  "Слава",  наш  брат  монах,  раніш  дрімавший  ворухнувся.  Сон  його  не  здолав  докінця.  Він  розплющив  очі  і  вирівнявся  у  кріслі.  
     Я  подивився  на  нього.  Ще  вчора  -  він  був  звичайним,  таким  як  усі  ми,  а  сьогодні  він  уже  монах,  він  помер  для  світу,  щоб  народитись  для  Бога.  Це  не  зрозуміють  невіруючі,  далекі  від  релігії  люди.  Чесно  кажучи  й  не  всі  християни  це  розуміють.  Проте,  це  цілком  нормально,  адже  монашество  -  є  не  від  світу  цього.  І  сьогодні  я  це  зрозумів.  
     Що  він  відчуває?  Що  він  відчував  на  постризі?  Які  думки  вирують  у  його  голові?  Про  що  він  так  напружено  думає?  Куди  приведе  його  життєва  дорога,  сповнена  відданістю,  абсолютною  відданістю  волі  Бога?  Він  відчуває  зараз  Його  присутність?  І...  як  він  прийшов  до  такого  вибору?  Ці,  та  багато  інших  думок  вирували  у  моїй  голові...  А  я  не  знав  на  них  відповіді...  І...  -  це  цілком  нормально,  адже  монашество  -  є  не  від  цього  світу,  це  є  те  високе  Православ'я,  в  якому  істина  та  спасіння.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867800
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.03.2020
автор: Катасаркіум