ТЕЛЕФОН
(Із збірки "Подарунок милій донечці)
Пройшло ще п'ять років.
Якось, коли поверталася з роботи, мене перестрів Аркадій — сусід, з яким працювали на одному заводі.
- На роботі нема часу, вирішив тут вас зачекати. Хочу повідомити те, що, думаю, вас зацікавить, - усміхався приязно. - Ми з дружиною міняємо квартиру, а ви, наскільки мені відомо, давно мрієте про телефон? Тож не прогавте. Бо люди, які заселяються в нашу квартиру, хочуть забрати його. Видають свою бабусю за учасницю війни. Але це брехня. Мені казали, що вона все життя спекулювала. Що не була на фронті і ніколи ніде не працювала. Навіть трудової книжки у неї немає. Так що, добивайтеся.
- Спасибі! - я була дуже вдячна сусідові.
І знову переді мною яскравими барвами засяяла надія. Хоча вже діти виросли, старший оженився і жив окремо.
Але ж з'явилася можливість мати телефон, про який мріяли все життя! Правда, чоловік давно не тішив себе марними сподіваннями. А я, після стількох років чекання, не могла дозволити собі втратити оцей, може вже останній, шанс. Та все ж і поспішати було не слід, треба все достеменно взнати, зважити, одним словом, підготуватися.
Що б не робила, де б не була, а особливо перед сном, обмірковувала всі тонкощі майбутньої “операції”. Нарешті, була готова втілювати в життя детальний план дій:
По-перше: треба достеменно взнати про бабусю. Бо якщо дійсно має документи учасниці війни, то телефону нам не бачити ще довго!
По-друге, і мені і чоловікові треба взяти на роботі рекомендаційні листи. Ніякої ваги у вирішенні справи вони не мають, але зайвими не будуть.
По-третє: давати, чи не давати хабара, якщо будуть дуже вже відверті натяки?
Обдумуючи, як взнати про бабусю, згадала, що якраз у місті до якогось свята проводиться перепис людей поважного віку. На моє прохання на заводі дали бланк-анкету.
Але ж сама не можу піти до сусідів, тим більше, що зараз я їхня конкурентка! Тоді попросила допомоги у своєї подруги. Дала їй бланк, пакуночок солодощів, і вони з бабусею попили чайку і мило побесідували.
Наступного дня подруга повідомила, що бабуся абсолютно ніяких пільг не має.
З рекомендаційними листами взагалі ніяких проблем не було.
По третьому питанню з'ясувала, що тепер вузлом зв'язку керує новий начальник. Той що був, недавно пішов на пенсію.
Але як поводитися, чи давати хабара, не визначилася.
Через два дні після розмови з сусідом, оформивши на роботі відпустку без оплати, уже о шостій ранку була під будівлею вузла зв'язку. Тим не менше, незважаючи на ранній час, в черзі на прийом виявилася сьомою. І коли люди записувались? Не інакше, ще з вечора стовбирчили тут, щоб бути першими.
Об одинадцятій я нарешті, зайшла в уже знайомий кабінет.
Крім нового начальника, молодого здорованя зі спортивною статурою і комсомольсько-оптимістичним поглядом, в кабінеті, на тому ж місці біля столу, сиділа Шурочка, а навпроти неї худенький боязкий дідусь з орденами на обох лацканах піджака — представник “Народного контролю“ (тоді пішла така “мода”: на прийоми всі начальники, великі і малі, стали на почесне місце садити такого собі “весільного генерала”, який мало чого тямив у справах, але був страшенно гордий “за виявлену йому довіру і честь”).
Я стисло виклала новому начальнику суть справи, Шурочка, яка напевне, теж уже впізнавала мене на вулиці у натовпі, знайшла мою заяву і всі інші папери, які накопичилися за майже 20 років. Начальник ліниво гортав аркуші, потім сказав:
- Але цей телефон переходить новим мешканцям.
- На якій підставі?- поцікавилася чемно і спокійно.
- З ними живе бабуся — учасниця війни.
Я дивилася на начальника і не поспішала щось заперечувати, намагаючись прочитати по виразу його обличчя: дійсно він не знає правди, чи його вже встигли підкупити? “Скоріше, друге”, - подумала я і сказала:
- Це неправда. Вам сказали неправду. Бабуся ніяких пільг не має, я це знаю точно. І зможу довести в будь яких інстанціях.
Начальник глянув на мене пильним оцінювальним поглядом: - Перевіримо, перевіримо, - промуркотів, ховаючи очі і явно не знаючи, що зі мною робити далі.
- То що з установкою телефону? - нагадала про себе.
- Ось, перевіримо, тоді вирішимо.
- Коли?
- Н-ну-у-у, десь після Різдва.
- В який день мені знову прийти до вас? - уточнювала прискіпливо.
- Ну я ж сказав, після Різдва!
- Я не знаю, коли Різдво. (В ті, ще атеїстичні часи, релігійні свята не тільки не відмічалися, вони спеціально замовчувалися.)
- Як не знаєте? - щиро здивувався начальник, і навіть посміхнувся. - Я ж сказав, після сьомого числа, в наступний понеділок.
- Хі-хі-хі - вторив “весільний генерал”, поглядаючи на нього відданим песячим поглядом. Здавалося, навіть руки склав перед грудьми, як передні лапки песик, що сидить на задніх перед хазяїном, у німому обожнюванні живого ідола.
- Добре, я зрозуміла.
Ідучи додому думала про те, що навіть якби мені прямим текстом запропонували дати хабара...
Не діждуться! Після 20-річного очікування в черзі, не я їм, а вони мені повинні заплатити!
(Далі буде)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867717
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.03.2020
автор: Людмила Григорівна