Телефон - 2 (проза)

ТЕЛЕФОН
(Із  збірки  "Подарунок  милій  донечці")


Через  місяць  я  вирішила  йти  не  до  Шурочки,  а  до  начальника  вузла  зв'язку.  

Він  слухав  мене,  дивився  уважно,  ніби  вивчаючи.  Коли  я  закінчила  оповідь,  трохи  помовчавши,  сказав:

-  Добре.  Зараз  подивимося,  що  для  вас  можна  зробити,  -  натиснув  якусь  кнопку  на  величезному  пульті,  приставленому  збоку  його  до  столу,  теж  величезного.          
-  Візьміть  документи  по  будинку  і  зайдіть,  -  наказав  комусь.

За  хвилину  до  кабінету  зайшла  Шурочка  зі  стосом  паперів  і  великою  текою,  чи  альбомом.

-  Так,  Шурочко,  давайте  подивимось.

Шурочка  сіла  навпроти  мене  за  стіл,  торцем  приставлений  до  столу  начальника,  і  вони  вдвох  почали  розбиратися  в  якихось  кресленнях  і  схемах.  Я  намагалася  вникнути,  щось  зрозуміти,  але  всі  ті  “входи”,  “виходи”,  “транзистори”,  “напівпровідники”,  “реле”  та  “блокіратори”  були  для  мене  “китайською  грамотою”.  

Нарешті  начальник  спитав  у  Шурочки:  -  То  що,  можна?

Вона,  з  настороженою  цікавістю  зиркнувши  на  мене,  відповіла:  
-    Можна.

Начальник,  дивлячись  на  мене  пильним,  уважним  поглядом,  почав  щось  пояснювати  популярно,  про  якісь  там  “блокіратори”,  а  я,  немов  у  трансі,  його  майже  не  чула,  бо  моє  серце  тріпотіло  у  грудях,  і  з  кожним  скороченням  шепотіло:  -  Невже?  Невже?  Невже?...  
Цей  імпульс  передавався  в  мозок  і  там  теж  оформилася  і  запульсувала  думка:  -  Невже,  нарешті,  через  12  років  чекання,  у  нас  буде  телефон?  

А  начальник  вже  замовк  і  вони  з  Шурочкою  якось  дивно  дивилися  на  мене,  ніби  чогось  очікуючи.  Трохи  опанувавшись,  я  з  надією  видавила  з  себе  хрипким  неслухняним  голосом:
-  То  що,  нам  поставлять  телефон?

Начальник  з  Шурочкою  розчаровано  перезирнулися  і,  через  нетривалу  паузу  він  спитав,  пильно  дивлячись  на  Шурочку:  -  А  номери  у  нас  є?

Вона,  прочитавши  щось  у  його  погляді  і  ніби  згадавши  призабуту  істину,  розпачливо  вимовила:  -  Немає.

Начальник  розвів  руками  і  звернувся  до  мене:  -  На  жаль,  не  поставимо.  Бо  у  нас  немає  вільних  номерів.

Серце  моє  враз  замовкло,  а  в  голові  —  наче  свіжий  вітерець  підхопив  легеньку  мрійливу  думку-надію  і  поніс  її  у  незвідані  далі.
-  А  які  перспективи?  Коли  будуть  номери?

-  Це  коли  хтось  із  сусідів,  у  кого  є  телефон,  виїде  з  квартири.  Тоді.  Ви  ж  у  черзі  перші,  -  говорив  начальник,  дивлячись  на  мене  незрозумілим  іронічним  поглядом.


Пройшло  ще  два  роки.  Якось  вранці,  поспішаючи  на  роботу,  чомусь  згадала  розмову  начальника  і  Шурочки.  І  тут  немов  жива  картина  постала  перед  очима...  
Я  раптом  аж  спинилася,  вражена!  Бо  мене  “ОСЯЯЛО”!  До  мене  “дійшло”!  Як  до  жирафа,  аж  через  два  роки!  Я  зрозуміла  суть  усіх  отих  розмов,  поглядів  і  очікувань!  

Я  зрозуміла,  що  від  мене  чекали  ХАБАРА!

Елементарного,  прозаїчного,  мерзенного  ХАБАРА!
 А  я,  свята  наївність,  їх  не  зрозуміла!  Бо  батьки  “дуже  добре”  мене  виховали.  Вони  самі  були  непідкупними,  чесними,  і  такі  самі  риси  характеру  прищепили  мені.  

Мало  того,  що  тоді  я  не  змогла  зрозуміти  відвертих  натяків,  але  і  зараз  не  уявляла  собі,  як  поводитися  в  подібній  ситуації.  Як  запропонувати,  як  дати  хабара?  І  в  якому  розмірі?

Адже  мені  знадобилося  аж  два  роки  для  усвідомлення  того,  що  для  когось  є  елементарним  і  очевидним.


(Далі  буде)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867608
Рубрика: Нарис
дата надходження 11.03.2020
автор: Людмила Григорівна