Сестрі Юлі присвячую
І
Щойно минув рясний дощ… Райдуги у небі не було, зате вона обійняла береги деяких маленьких калюж. Так, сьогодні обійдемося без потопу. Хоча декому здалося на мить, що давня обіцянка не така вже й непорушна. Люди струмочками витікали на вулиці та глибоко вдихали те чудове свіже повітря, що воно завжди буває після дощу.
Ах, що це? Хтось випадково вступив у калюжу і заляпав райдужною водою собі холошу по коліно. Життя продовжується, нічого страшного не сталося. Це навіть трохи весело, як мені здається. Молода дівчина, котра проходила повз необачного, по-доброму посміхнулася, отже я правий у своєму переконанні. Це була, здається, п’ята година вечора. Із бібліотеки, із нашої чудової бібліотеки, вийшов чоловічок – наш герой. Йому був усього двадцять один, але чорне пальто, сині спортивні штани, сіра гопа-кепка та Хвильовий у правій руці робили з нього сорокалітнього. Зупинився біля дверей і ніби до чогось прислухався хвилину. Пішов. Як же він ішов? У нього була досить дивна хода. Складалося враження, що ця людина робить чи не найперші кроки у житті. Він дуже горбився. Можна навіть з деякою натяжкою сказати, що він плівся майже рачки.
А думкою він у літньому полі… А поле шелестить…
Звісно, осінь у місті Микола теж поважав (саме «поважав», бо про любов йти мови тут не могло), та не так сильно, як літнє поле.
Кап, кап… – Се тендітні крапельки падали на плечі з дерев. Він чув, як крапельки розбиваються, розбиваються, наче дзеркала. Вітер легенько війнув у обличчя йому, тому він мимоволі заплющив свої глибокі розумні сиві очі. Дорога додому лежала крізь суцільний бруд. Взуття (а може, не тільки воно) обов’язково набуде неохайного вигляду. Та хлопцю було однаково на свою зовнішність: він ніколи не замислювався навіть над тим чи гарний він.
Микола іде брудом. А думкою він десь там, далеко, у морі літнього поля…
– Агов, Дука, здоров будь! Куди йдеш і звідкіля? – почулося десь з-за спини. Микола дриґнув вухом, зупинився, «стиснувся» та швидко, ніби трохи перелякано, повернувся на голос. Побачив свого старого знайомого, Кирила. – Бачу, книга в руках – значить знову був у бібліотеці. І подобається ж тобі копатися у макулатурі! У таку непогоду виліз з дому.
Кирило простягнув руку. Але Микола не відповів взаємністю. Стояв непорушно, як стовп. Він уникав тілесного контакту, бо дотики інших людей його «обпікали».
(Холодно): – Ти чогось хотів од мене?
– Так, привітатися з тобою, спитати як справи, може, навіть пройтися з тобою, коли в одному напрямку йдемо.
(Холодно): – Справи нормально. Нам точно не по дорозі, бо я йду додому. Мені треба поспішати. Бувай.
(З ноткою досади): – Ну гаразд. Не буду затримувати. До зустрічі. Радий був тебе бачити.
Шлях продовжився. Молодий чоловік зайшов у приватні сектори. Що це були за місця? Там не було таких неприємних Миколі людців. Зате було кілька ворон. Микола подивився одній у вічі, зняв кепку перед нею і трохи вклонився. Ворона вклонилася у відповідь (а може це тільки здалося), потім полетіла геть. А дерева танцювали із вітром. Було так спокійно, так спокійно. «Сьогодні прочитаю «Я (Романтику)», а завтра «Вальдшнепи» почну. І якийсь коротенький віршик завчу». – подумав Дука. Нарешті він підійшов до великих червоних воріт свого дому. Дістав ключі з кишені та всунув у замкову щілину. Оп. Ключ не повертається! Авжеж, він не зачинив ворота на ключ, коли виходив! Якось вилетіло з голови. Голова була заповнена чим завгодно, тільки не фактами дійсності.
Затишна кімната, най вона і крихітна та заставлена до межі. Єдине вікно займало чималеньку частину стіни, тому кімната добре освітлена. На столі поряд із ноутбуком лежало чотири книги – Штірнер, другий том Емпірика, Берклі, Слободяник, – у кожній по кілька закладок з якимись помітками.
Микола ліг на диванчик і відрив Хвильового…
Чверть години по тому.
– Не змок по дорозі?
– Ні.
– Там батько працює, чому не допомагаєш йому?
– Він не просив.
– А самому запропонувати допомогу не думав?
– Не люблю бути нав’язливим.
Бах! Прогримів запотиличник.
– Свиня ти. Ні! Паразит, який паразитує.
– Я віддаю вам майже усю свою зарплатню, мию посуд і, коли просять, підмітаю подвір’я. Цього мало? Я вже не можу бути паразитом.
– У сім’ї усі допомагають один одному.
– Це одна з причин, через які я ніколи не створю своєї сім’ї.
На цьому бесіда обірвалася. Невдоволена мати вийшла з кімнати і пішла на кухню готувати скромну вечерю на чотири особи. А хто ж четвертий у домі? Одинадцятирічний Андрійко. Микола майже ніколи не грався з ним, майже ніколи не приділяв йому уваги. Але сьогодні брати разок розкидали карти. Старший, як завжди, програв, не дивлячись на те, що карти йому випадали хороші.
«Дивовижна річ – історія. Сто років тому Україна могла вибороти собі вічну свободу. Але скільки б тоді цікавих людей не народилося. Не народився би я сам. – думав хлопець, ходячи по кімнаті, – А якщо замислитися, то народилися би інші люди, не менш цікаві. Історія не припускається помилок, бо не здатна. І все ж… Це чудово, що все склалося саме так, як склалося, бо я живу. Усі ці мільйони смертей не варті й однієї моєї сльозинки, сама Україна не варта. Так, я егоїст, визнаю. Я егоїст, адже у мене є голова на плечах».
Це Хвильовий йому такі роздуми навіяв, чи що?
– Їсти!
Уся сім’я зібралася за вечірнім столом, отже обов’язково мала бути серйозна і неприємна розмова. Чому вона досі не почалася? Чому всі спокійно їдять? Зараз все буде!
– Учись добре, Андрію, учись на якусь чоловічу професію і тікай з цієї країни. Не будь, як брат, злиднем серед злиднів. – У малого застряг шматочок у горлі від цих слів, але старший навіть оком не моргнув.
(Секунда тиші)
– Ну що ти знову починаєш? – втрутилася мати, – Він же з дитинства мріяв стати листоношею та жити тут, хоч і мав золоту голову на плечах і майже на відмінно закінчив бакалаврат. Це його свідомий вибір.
– Нікому не потрібні базіки, саме тому він і став тим, ким став. Я попереджав. І що, послухав він мене? А ось хороший інженер цінується всюди, особливо на Заході, і заробляє по-людськи.
Андрій (якось невпевнено): – Тату, я хочу бути архітектором.
– Молодець! Обрадував старого. Учись. На тебе є ще надія.
– Тобі сорок дев’ять, – твердо-спокійно сказав Микола, – Який же ти старий?
– Правильно: мені сорок дев’ять. Скоро помирати. Усе життя працював. І до чого допрацювався?
– До двох дітей і дружини.
– Дебіл ти.
– Не знаю наскільки я дебіл, та сім’ї я не створював, знаючи, що будуть фінансові проблеми. Мого скромного заробітку цілком вистачає на одну людину. Живу непогано, мене все влаштовує.
Батько розізлився.
– Невже ти не хочеш сім’ї? – стурбовано спитала мати.
– Я вже не вперше кажу, що не хочу.
– Підростеш – захочеш. І тоді ти зрозумієш, що тобі каже батько.
– Куди мені вже підростати? Я – доросла людина і це проявляється у тому, що я далекоглядний і здатен нести відповідальність за свої вчинки.
– Пішов геть! – крикнув батько.
– Я ще не доїв.
Мати (майже плачучи): – Тебе важко зрозуміти, синку.
– Дивись, до чого ти нас довів своїм цинізмом, сволото!
– Ти перший почав. Якби тримав язика за зубами або читав би лекції своєму улюбленому синові наодинці, то всього цього не було б. Невже за стільки років ви не змогли усвідомити, що я прагну тільки спокою? Хіба ми не мирно співіснуємо, коли мовчимо?
Андрійко тремтячим голосом попросив не сваритися за столом. Але сварка вже вичерпала себе і так. Батько й мати пішли дивитися телевізор. Микола залишився мити посуд. Молодший запропонував був свою допомогу, та брат подякував і попросив його йти до батьків.
– Ти завжди один, Миколо, завжди один і самотужки. Мені тебе шкода.
– Не переймайся. Така вже я натура.
…Двадцять друга година. Наш герой не спить. Лежить на своєму диванчику і дивиться у стелю. А там… зірки. Колись давно мати приклеїла їх до стелі та так вони й лишилися. Та не з матір’ю асоціюються ці зірки у Миколи, зовсім не з нею. О-о! Коли йому було вісімнадцять, він кожної теплої ночі тихенько тікав з дому у поля й гуляв там один годинами. Зірки та поля зрослися у його свідомості назавжди. О нічне поле, ти наче спокійне море! У тобі неможливо потонути, проте можна впитися тобою.
Нарешті Дука заснув міцним сном. Що сниться йому? Невже те саме поле? Ні, цього разу дещо інше. Ось він іде до свого університету. Так, він знову студент третього курсу. Десь там, у далині, майорить синя постать. Упізнав: то Богдана, дівчинка на рік молодша від Миколи. Він міг би наздогнати її, та не зробить цього, оскільки не хоче зайвий раз напружуватися. Саме через таке небажання змінювати порядок речей однокурсники називали його даосом. Він зустрінеться з дівчиною на восьмому поверсі, як завжди, він помахає їй рукою, а вона легенько кивне у відповідь. А далі… нічого не буде. Дука спілкується з дівчатами тільки так. Парубок оточує себе красою, добивається від неї визнання його присутності, та більшого йому не треба. Він – митець; для нього жінка – се картина, гарна і брехлива водночас. Гарна – то зрозуміло. Але чому брехлива? А тому що коли доторкаєшся до картини, то усвідомлюєш, що це всього лиш фарба, а не пейзаж.
Микола підіймається ліфтом на восьмий поверх. Йому боязко, та підійматися сходами йому хочеться набагато менше, ніж ризикувати. Ось-ось прокинеться. Ні! Все ще спить і бачить сон. Він сідає за парту, викладач починає лекцію. Цього разу мова йтиме про Канта.
– Григорію Савовичу, а Вам не здається, що Кант розповсюджував особисті якості на все людство і свої власні переконання мав за загальнолюдські? – питає Дука.
– Здається, Миколо, здається.
І як тільки хлопцю не вдалося впасти у свідомий сон, після того як він побачив Сковороду-лектора? О, це чари сну! Вони сильніші за Олесеві чари ночі. А що, скажіть мені, Богдана робить у аудиторії? Вона ж на рік молодша та навчається на міжнародницю! Чому вона так голосно сміється? Це зовсім не підозріло – Микола спить міцно, не думаючи прокидатися. Сковорода говорить:
– Кожна людина – особистість, неповторна особистість зі своєю власною історією, зі своїми власними мотивами та бажаннями. І це – прекрасно. Єдиний мінус: кожен з нас самотній, як би близько він не притулявся до інших.
– Невже, пане викладачу, людина зберігає свою особистість навіть у натовпі? – питає дівчина.
– По-моєму, людина ніколи не втрачає себе назовсім. Ми ж не бджоли, аби знеособлюватися, коли поряд інші. Однією з тих речей, що відрізняють людину від тварини, є невідчужувана можливість вибору.
Дзвінок. З аудиторії вийшли всі, окрім викладача й Миколая. Другий трохи забарився, а перший не поспішав умисно. Сковорода підійшов до хлопця та порадив йому написати Богдані листа. А що ж має написати Микола? Тут явно мова йде не про романтику. Справа у тому, що парубок пише філософські есе на різні теми, і хтось має їх вичитувати на логічні помилки, перш ніж вони дійдуть до друку, бо Микола сам дуже розсіяний. Коротше кажучи, йому потрібен помічник.
…Микола сидить на лавочці та спостерігає за іншими студентами. Там натовп, сям – закохана парочка. Богдана стоїть біля вікна сама і дивиться у свій телефон – щось читає. Її каро-зелені оченята час-від-часу дивляться й у бік хлопця. «Треба написати. – сказав тихенько Микола, – Ніхто так не підходить на цю ролю, як вона. Та раптом відмовиться? Їй, мабуть, не дуже потрібні мої писульки. Спробувати варто все одно». Дівчина підходить до нього.
– Слухай, чи не хочеш якось прогулятися?
– З тобою?
– Ну звісно.
– Нащо?
– Та просто так. Побалакаємо.
– Не люблю зайвий раз відкривати рота.
– Тож ти відмовляєшся?
– Так.
Після цієї коротенької розмови Микола прокинувся. Точніше його розбудив будильник. Він – філософ-листоноша, що вже майже рік як закінчив навчання в університеті. Немає ніякого Сковороди-лектора, а є тільки заставлена комірка. Сьогодні буде напружений день. Але це його ніяк не турбує. «Треба написати!» – подумав він.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865805
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.02.2020
автор: