На моєму узбіччі танки,
я не можу пройти бо міни...
Затискають колючі рамки
недожитих життів руїни.
Запалила вже соту свічку,
а від болю не гасне рана.
Комусь славу б здобути вічну,
в когось свита остання рвана.
Мати Бога молила, вила...
Лікувати не має статків...
Син єдина опора й крила...
А у них наразу все гладко.
Проплатили за нову зброю,
гради, міни, гучні гранати...
Їм твоєю б таки рукою,
ось ще трішки землі забрати.
Схаменіться, протріть вже очі,
нагулялись в царів могучих.
Прибиріть свої лапи вовчі!
Відверніть свої очі злючі!
Чи вам люди забракло волі?
Чи в проклятті живеться тепло?
Ви кому віддаєте долі?
Обираючи щораз пекло...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865750
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.02.2020
автор: Людмила Мартиненко