- « Ура! Ура!» - кричав Василько. «Я цього робота давним-давно хотів! Він такий прикольний. Але ж він не з дишевих, тату. Ти не всі гроші за ньго віддав?» - запитав стурбовано хлопчина.
- «Не переживай, не всі, не всі, синочку,» - гладячи по голові малого, усміхнувшись, запевнив батько. А Василько тим часом носив свою нову іграшку всюди: і в школу, і на вулицю, і разом з ним снідав, і навіть зробив нічліг для цього робота, тому що друзів, на той час, немав. Тай хто хотів із ним дружити. Хіба що дівчинка, з якою той сидів за однією партою, бо більше ні з ким з однокласників спільну мову не знаходив.
Василько не багатій. Батьки коли переїхали у місто, то найняли квартиру, тай віддали Василька в ту школу, де навчались переважно діти всіх багатіїв та бізнесменів. Бо щоб піти в просту, то потрібно дуже далеко добиратись...
Хлопчині потрібен був справжній друг, та в даному випадку завести вірне товариство було не можливо. Він ніколи не дружив з пихатими і не розумів таких. А в цьому класі, всі без винятку, носи позадирали, один вище іншого.
- «Дивно досить» - думав Василько. – «В класі 22 учні, а друга ні одного».
Але робот заміняв незамінного товариша. Та все ж нічого не служить вічно, вийшов строк придатності і в нього. Ще вчора ввечері він миготів та вигукував: - «Злочинцю зупинись!» А сьогодні в ранці вже зламався, навіть батарейки "свіжі" не діють. Спайк, як його назвав Василько, більше не рухаєтся і мовчить! Та й ремонту такі забавки не підлягають.
З цього приводу Василько дуже засмутився, підбіг до свого батька і з великим хвилюванням запитав:
- «Тату! Чому Спайк більше не рухаєтся? Що з ним? Нам потрібно ловити злочинців, що захопили банк.»
А батько взяв малого на коліна тай промовив: - «Таке воно життя! Сьогодні радість, а завтра туга. Ми прямуємо веселими й сумними сторінками світу... Життя це книга, яка знаходится в бібліотеці в Бога. Й при тому кожна обкладинка та зміст в ній різний, в когось щасливий в когось не дуже!»
- «Хм…» - надувши із цікавості свої маленькі щоки, задумався Василько: - А як туди потрапити?
Батько, побачивши таку зацікавленість Василька, знав, що той буде ще і ще запитувати про цю книгу, але вже було пізно.
- «Ех, який цікавий, годі вже запитань! Ану швиденько в ліжко!» - Враз змінивши тон промовив батько.
- «Добраніч тату» - побажав Василько, тай пішов лягати. Але наслухавшись такого, з голови не випускав, й вже лежачи на ліжку думав і думав про ту загадкову бібліотеку. Так думав, що й наснилось, що він десь ходить, а під ногами не земля, а пухкі пухкі хмарини. По них так босими ногами любо йти, хоч трошки і лоскочуть ноги, таке відчуття, наче скакати на ліжку по перині, але краще. А ось неподалік і двері зроблені з хмарин.
- Ух, тииии... Відкрив рота Василько. Цікаво а що там?
Підійшов до них хлопчина, постукав, а ті самі і відчинились.
- Огогооооо... Я ще в жодній бібліотеці не бачив такого. Стільки поличок з книжками. Тут були: грубі і тонкі, занедбані й новенькі, кольорові та не дуже. А біля кожної із них стояла свічка, але якась не така, як мама завжди купляє...
- Нічого собі. Тато був правий. А он одна не горить. Чому? Деж взяти сірників? - почав обмацувати свої кишеньки Василько, хоч ніколи не носив при собі коробки з сірниками, але мав надію, що можливо хоч один сірничок завалявся.
Попрямувивши все далі і далі Василько раптом побачив когось у білому, що сяяв наче сонце, та щей начепив на себе крила.
- «Привіт, бібліотекарю!» - зовсім розгубленим голосом привітався хлопчина та попросив: - Я хотів би сірника в тебе позичити, щоб запалити свічку, а то всі горять а вона ні!
- «Хлопчику,» - звернувся дуже щирим голосом бібліотекар, - тут кожна свічка має свій сірник, як і кожне життя має свою книгу. Та свічка що належала твоїй сусідці, втомилась писати свою книгу.
- «Містере бібліотекарю, ні»! - з виступившими сльозами на очах, розповідав хлопчик. - Ви ще не знаєте її, вона просто захворіла. Чи не могли б ви дати її сірник?
- «Добре, один сірник - це її єдиний шанс. - сказав бібліотекар, й витягнув із, просто величезної, коробки сірника з прізвищем сусідки та дав Василькові: - Ось тримай».
- «Спасибі, спасибі, - подякував Василько, та швидко запалив свічку сусідки: - Вона горить, горить! Ура, вона горить! Бібліотекарю я запалив. - Радів Василько, бо він ще і ніколи не запалював свічок.
- «Дуже добре, - усміхнувся бубліотекар, та додав: - Але ж ти не за цим сюди прийшов?»
- Авжеж. Містере бібліотекарю, я шукаю книгу "Веселими й сумними сторінками світу!"
- Ходім зі мною, ось вона, - промовив добрий книгознавець.
- Ого, яка ще новенька, - перебив Василько. - І чиста, а інші в пилюці, обкладинки обшарпані!
І тільки бібліотекар хотів подати книгу, та хлопчина взявши собі крісло наполіг:
- Я сам, Містере бібліотекарю, я сам.
Василько взявши книгу, розгорнув й почав у пів голоса, читати. А там було все його не велике минуле. Деяке він памятає ще, а от деяке навіть вже й забув.
- «А от дальше чому пусто?» - Гортаючи й гортаючи пусті сторінки, задав питання хлопчик.
На що й отримав відповідь: - «Томущо ти, кожного дня її дописуєш.»
- «Алеж я не поет, бібліотекарю,» - зовсім здивовано, не тямлячи нічого, знову чекав на відповідь Василько. А добрий й щирий Бібліотекар усміхнувся та сказав:
- Ти поет своєї долі.
І так хотів Василько ще поговорити з володарем бібліотеки, але тут мамина долоня розбудила його.
- Доброго ранку! Прокидайся "сплюшку" маленький! Час в школу.
Ох, якби він хотів ще, взнати що там буде далі. І так кожного вечора засинає і думає, що продовження обовязково ще наснится...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865634
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.02.2020
автор: Володимир Український