Весна в цей рік не поспішала, навколо ще стояли рясні купи снігу, одним словом погода не радувала очі зовсім. Проте, серце звеселяла радісна подія, адже сьогодні 8 березня – свято жінки.
– Я таки його дочекався, – думав у собі юнак.
Сьогодні визначний у нього день – змінити сон із Материних сліз, хоч на маленький промінь усмішки. Рідня ще спала, а йому вже час в дорогу, вдягнувся, помолився, взяв букет із квітами, які ще вчора в маминої подружки самим першим купив, поглянув у своїй кімнаті на стінний годинник та поспішаючи подався на зупинку.
І недарма, тому що маршрутка вже стояла.
– Cлава Ісусу Хресту! Я в Зарваницю, ось візьміть!
– Тримайте чоловіче здачу!
Автобус був набитий не дуже, а юнак віддихавшись почав роздивлятись в різні боки чи немає бува когось знайомого. Хоч з близьких нікого не помітив, та в очі відразу кинулись букети у кількох чоловіків, і в одного хлопця, що стояв із невеличким пакуночком, теж вранці будуть вітати дружин й дівчат, – подумав. Та подивившись одним оком ще раз на їхні букети, студенту стало трохи жаль. Адже від ранішнього морозу квіти в декого ледь тримались, щоб неосипатись, а в чоловіка що стояв поряд із дитиною навіть одна трошки почорніла. Від їх погляду на юнака, йому ставало якось ніяково, адже його ліліям зовсім не бракує нічого.
– Ось вже і зупинка моя, – про себе тихо промовив студент. Вийшов одягнув рукавиці й капюшон та знову сам до себе, але в голос прошептав:
– Бггррр... Як холодно...
– Весна напевно заблудилась, – сказав якийсь зовсім незнайомий дядько, що мабуть почув слова студента.
– Егеж! – всміхнувшись кивнув головою хлопець, та додав: – Може нам і по дорозі, але даруйте мені ще прямувати то далеченько, тому не спішити не можу! Боюсь за квіти! Щасливо Вам, дядьку!
– І тобі щасти, юначе! – з мирним й підозріло-радісним виразом обличчя бажав дядько, та не поспішаючи йшов теж тією дорогою. А хлопець поспішив й навіть почав трішки бігти, засунувши в куртку квіти намагався гріти лілії собою.
– Мати Божа, допоможи їх донести!... Вони ж для Тебе... – піднявши голову до неба, попросив він Богородицю.
Й ще швидше почав бігти, а там недалечко вже й видніється капличка.
– Вже недовго! Ось я вже тут на пагорбі, бурмотів собі під ніс.
Й коли вже майже був біля статуйки, враз згадав той сон, коли на площі всім жінкам дарували квіти, а Матінці Божій не подарували жодної! Й Вона заплакала...
Небесна Мамо! Ось... Ось, вони Тобі! Я дуже хочу, щоб Ти, Матінко Небесна, усміхнулась! Зі святом жінки! Богородице Маріє!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864777
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.02.2020
автор: Володимир Український