Лелека

                                                                                               
Зима  на  календарі  минула  вже  майже  буде  місяць.  Проте  на  вулиці  сніжить,  й  напівсуворий  мороз  своїм
холодним  подихом  не  дає  прийти  по  справжньому  весні...  Багато  хто  вже  нарікає  й  злиться  що  цьогорічна
зима  вже  набридла,  а  дехто  навіть  жартує  що  зараз  51  грудня,  та  пора  міняти  календар.  Але  хай  там  як,
та  Оленці  й  Софійці  це  на  руку.  Томущо  дівчатка  можуть  знову  кататись  на  ковзанах  на  краю  озерця,  й
летіти  на  санчатах  стрімголов  з  височенного  горба  поміж  рідких  й  струнких  дерев.  Такий  рясний  сніг  це
маленький  земний  рай  для  щасливих  дітлахів.  Була  п'ятниця.
-  О,  на  вулиці  знову  свіжий  сніжок!  Викрикнули  в  один  голос  дівчатка.
І  після  школи,  вдягнулись  потеплішши  та  побігли  насолоджуватись  білими  сніжинками.  Кататись,  сніжками
кидатись...  Та  коли  доліплювали  вже  й  сніговика,  Оленка
докачувала  останню  кульку  щоби  мала  бути  головою,  її  "напарниця"  Софійка  побачила  що  там  на  озері  хтось
неначе  то  стоїть,  і  чимось  бє  у  лід.  Дівчаток  дуже  зацікавило,  хто  ж  це  може  бути.
-  Піду  погляну  що  там.  І  хоч  мама  то  наказувала  не  ходити  взагалі  по  озері,  я  їй  не  скажу...  Відчувши
героїзм  у  собі  промовила  Оленка.
Та  набравшись  сміливості  покрокувала  маленькими  кроками  по  льоду.  Та  вже  до  чогось  незнайомого  підходити
почала  несміливо.
-  Ой,  та  це  лелека!  Вигукнула  дівчинка.  Та  куди  ж  ти!  Не  тікай!  Дай  погладити  тебе!  Прохала  дівчинка.
А  це  і  справді  був  великий  птах,  що  лиш  недавно  повернувся  з  сонячних  країв.  Цей  "крилатий  велетень"  шукав
собі  їжі  в  озері.  Та  озеро  на  жаль  укотре  вже  замерзло...  Проте  птах  не  втрачав  ніякої  надії  дзьобом
роздовбати  невблаганний  лід,  та  нічого  позитивного  із  цього  не  виходило...
-  Тобі,  мабуть,  холодно?!  запіклувалась  Оленка.
Та  хутчіш  зняла  шубку,  й  завинула  птаха.  Їй  величезна  радість  що  сніг,  а  для  лелечого  то  існування  це
нежиттєва  мить  є  взагалі...  Зовсім  безсильний  лелека  навіть  й  не  хотів  тікати,  та  своїм  виглядом  не
відмовлявся  від  допомоги  дівчинки.  А  навіть  навпаки,  хоч  і  рук  людських  й  не  відчував  ніколи.  Й  Оленка
взяла  зробила  коло  з  рученят,  притулила  до  обличчя  обернулась  в  бік  подружки  й  закричала:
-  Софійко!  Софійко!  Бери  санки  й  біжи  до  мене.  Самій  дівчинці  здавалось  що  вона  насправді  дуже  голосно
кричала,  але  Софійці  ці  слова  не  дуже  добре  долинали.  Але  подружка  все  ж  з  великою  цікавістю  вхопила  в
рукавичку  шнур  від  санок  та  побігла  на  лід  озера.  А  коли  побачила  однокласницю  роздягненою,  зразу  ж
вигукнула:
-  Ти  що,  Оленко!  Ти  застудишся,  одягнись!
-  Ні,  не  застуджусь,  я  для  доброго  діла  її  зняла.  я  віддала  шубку  йому!  Руками  показувала  дівчинка  на  сумного
птаха.
-  Йому  вона  потрібніша!  Ось  для  нього!  З  дитячим  жалем  відповідала  на  Софійчине  питання  Оленка.
А  тоді  відкрила  один  рукав  від  шубки,  й  показала  виснаженого  від  голоду  і  холоду  лелеку,  що  лежав  мов  лялька.
Тихо  та  покірно.  Дівчатка  підняли  вдвох  важкого  птаха,  поклали  на  санки,  та  потягли  з  озера.
Та  тим  часом  вже  смеркалось.  Дівчатка  поспішали.  Й  дорогою  до  дому  Оленка  вже  усе  обдумала,  вона  попросить
маму  його  відгодувати.  -  Лелека  буде  жити  з  курами  й  качатами.  Він  такий  ж  як  і  всі  вони.  Познайомиться  й
привикне!  А  коли  набереться  всіх  сил  відпустимо  до  його  родини.  Вона  напевне  за  ним  сумує  дуже?!...
І  так  і  сталось.  Мама  в  дівчинки  була  доброю,  тому  і  без  вагань  погодилась  допомогти  лелеці.  Він  був  до  їжі,
не  вибагливий,  хоч  інколи  і  їсти  дещо  відмовлявся.  Та  майже  їжею  і  не  перебирав.  А  Оленка  навіть  якось  й  жабку
для  нього  на  "десерт"  знайшла.  Приносила  молоко  йому.  Та  звикала  вже  до  нього  як  до  друга.  Й  коли  недужий  птах
вже  зовсім  сил  набрався,  прийшов  час  його  відпустити.  Хоч  так  не  хотілось  цього,  його  рятівницям...  Але  все  ж
прийшлося!
-  Прощай  лелеко!  Прощалась  першою  Софійка,  -  прощай,  та  нас  не  забувай!
А  Оленка  присіла  на  колінка,  обняла  лелеку  за  шию,  та  зі  сльозами  на  оченятах  дивилась  на  вже  наче  й  рідного
птаха,  та  промовляла:
-  Колись  мені  мама  казала,  що  дітей  приносите  ви!  Я  знаю  що  це  так,  але  я  дуже  хотіла  братика,  та  коли  мама
ходила  в  лікарню  щоб  оформити  документи,  то  відразу  ж  віддала  папку  із  ними  комусь  з  твоїх  родичів,  а  вони
сказали  що  лелека  той  що  мав  принести  мені  братика  раптом  захворів.  Він  дуже  хотів,  та  не  приніс...  Я  дуже
хочу  братика,  може  ти  принесеш  мені  братика,  я  скажу  мамі  щоб  ще  раз  пішла  до  лікаря  і  зробила  папери.
Принеси  мені  братика,  будь  ласка!  Й  піднявши  руки  в  гору  плакала  Оленка.
-  Лети  мій  любий  друже,  лети.
Минуло  вже  більше  ніж  пів  року,  а  дівчатка  ще  до  сьогодні  згадують  та  випадок  з  лелекою.  А  коли  вже  знову
наближалась  зима  Оленці  мама  повідомила  новину.
-  Доню!  В  тебе  буде  братик!
-  Мамо,  мамо!  Радісно  підбігла  Оленка,  та  обняла  матір.
-  Ура  ура,  в  мене  буде  братик!  Без  перестанку  святкувала  цю  новину  кружляючи  по  хаті  дівчинка.
І  коли  лягала  спати,  стала  но  колінка  та  молилась:
-  Боже,  ти  пам'ятаєш  того  лелеку?  Що  жив  тієї  зими  в  мене!  Знайди,  будь  ласка,  його  Божечко  та  подякуй  йому  дуже
за  братика.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864482
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.02.2020
автор: Володимир Український