ІРПІНЬ МОГО ДИТИНСТВА



Комусь  миліше  місто  з  скла  й  бетону,
З  вогнем  вітрин  та  гамором  юрби,
Яке  живе  своїм  стрімким  законом.
Я  ж  відчуваю  присмак  самоти.

Тужу  за  містом  нашого  дитинства,
Де  ліс  шумів  у  кожному  дворі.
Складало  птаство  оди  материнству,
Звиваючи  гніздечка  навесні.

Де  по  парканам  бігли  більчинята,
Не  боячись,що  скривдить  може  хтось.
Метеликів  та  бджіл  було  багато.
І  сяйво  сонця  медом  з  лип  лилось.

В  повітрі  мед.  Як  хочеш  –  можна  пити,
Смакуючи  над  вечір  літа  хміль.
Так  солодко  було  тут  просто  жити,
Узимку  слухать  білу  заметіль.

А  восени  з  палаючого  клену
Зривати  різнобарвну  акварель  –
Десь  золоту,  червону  чи  зелену.
А  вітер  брав  до  рук  віолончель.

Я  слухала  і  слухала  як  струни
Співають  славні  місту  моєму.
Зі  мною  разом  був  Ірпінь  мій  юним.
До  нього  в  серці  ніжність  бережу.

Заплаву,  річку,  небо,  ліс  стрункий
До  себе  пригорну  що  стане  сили.
Люблю  Ірпінь  колишній,  мій,  старий.
На  жаль  його  так  мало  залишилось.

21.01.2020

фото  з  сімейного  архіву

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862304
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.01.2020
автор: Наталі Рибальська