За вікном зимовий вечір… Ледь погойдуючись, тихо падають біленькі сніжинки до землі. Деякі припадають до скла, нагадують, що все таки, зима. Та цьогоріч занадто м`яка, як кажуть люди. От, якби ж сувора, з частими густими снігами, заверюхами, як колись, в молоді літа. Дивовижні, під пухким снігом дерева, поля іскрилися на сонці, пагорби по пояс в снігу та хоча б морозу градусів десять.
Килина, задивляючись у вікно, проганяла свої думки, можливо й на краще. Он Іван на печі, три дні лежить стогне, не їсть, не п`є. Лише рукою махне та й відверниться від неї, немов, як від якоїсь зарази. Добре, що є телевізор, хоч до нього поведе розмову. Та до кота Василя, який дуже полюбляє, щоб чухала йому голову та погладила шию.
Життя… Воно й з дідом важко, як від нього допомоги немає, все на свої руки. І води принести й дров до хати треба. Щ е й халепа - горілка виграла, пора вигнати, скоро свята прийдуть; Новий рік, Різдво. Може й синок з Києва приїде, давненько не був. Ото та міська краля Віка, все його не пускає, народила йому троє дітей. Як він приїде на вихідні, дзвонить через кожні пів години й репетує, не сиди там довго, чого сидіти,повертай. І кожного разу заведе ромову про гроші, що не вистачає та щоб не забув купити продуктів. Боїться одне місце підняти, щоб до магазину спуститися. Сам її розбалував, три роки дітей не було, сюсюкав біля неї, як біля принцеси. Тоді діти одне за одним, через кожні два роки, як хто наврочив.Троє і всі хлопці, тепер, як коня запрягла і те їй треба, і це, сам винен привчив. Та, якби ж вона менше грошей на нові сукні тринькала, тоді б на все вистачало. Дякувати Богу, автівку придбали - та тож не без помочі. По селі, раніше людей більше проживало, приходили пляшку самогонки купити. Та й сама ж кравчиня, по замовленню жінок, шила спідниці, сукні, по селі славилася умілою майстринею. І так, копійка до копійочки, все в хату, для єдиного синочка. І в нього робота хороша, працює помічником кухаря в ресторані. Як кажуть люди, з такою професією, не пропадеш, голодним не будеш. Он влітку мобільний телефон привіз та дзвонить рідко. То скаржиться, якоїсь там, мережі немає, то каже зайнятий, дітей в школу відправляє, бо жінка у відрядженні.
- Охо-хо,- взяла в руки телефон, чи й до сина передзвонини.Та лип, немає на екрані тих гачків, що син казав. З розсердя кинула телефон на ліжко. З думками про курей, одягла курточку, взула дідові теплі калоші й поплентала надвір.
Мов вітер по хаті.. .. Дід швидко зліз з печі, крадькома позирнув у вікно. Ага , пішла курей годувати.Швидко, потираючи руки до каструлі . Ой суп, ще й рисовий, любимий! Зачерпнувши повен черпак супу, жадно випив юшку. Запихаючи в рот картоплю з рисом, за дверима почув шарудіння. От, бісова душа, що ж так швидко повертаєшся, так і справді зовсім охляю.
Добре, що худенький дід. Мов метелик злетів на піч. Гучно застогнав, трусився, по ньому, аж кожух ходором ходив, яким він встиг накритися.
Килина, з повним фартухом товстих дров, ледве пролізла в двері. Трохи зігнувшись, вивалила іх на підлогу й до чоловіка,
-Отакої… Знову стогнеш, хоча б сказав, що болить.
Іван, з закритими очима, лежав на боці, обличчям до стіни. Мовчав, вдав з себе партизана на допиті , ледь стримував бажання озватися. З сумом в очах, дружина тихо продовжила,
-О! Знову ноги стирчать голі… Ну, як дитина….
І з спинки стільця підхопила теплу хустину, накрила йому ноги.
Ба, підлизується - майнула думка в діда - не в такі ситуації потрапляв. Я ще гідний витримати цей допит, знаю, що ти хитріша за лисицю.
Вона важко, перевівши подих, плаксивим голосом,
-Напевно промерз, тіпає тобою. Наче кругом тебе смерть ходить - бродить . Ще не вистачало, щоб на свята помер, хай би вже влітку, по теплі. Та й не такі ми старі з тобою, щоб про смерть думати. Не поспішав би, як я доживатиму без тебе….
Поступово голос змінився на співочий,
- Оце надумала, цю ніч буду від тебе смерть відганяти. Все рівно не спиться, вирішила самогонку вигнати, вже давно не грає.
Копошилася біля розпаленої печі й продовжувала бубоніти,
-Он, трохи дров наносила, на веранді поклала, щоб надвір не ходити. Добре, що до повної бочки з водою - рукою подати. Морозу немає, тож легше на руки , не прийдеться тягти з криниці.
Кіт плигнув з її ліжка і почав тертися об ноги.
Вона взявши його на руки, гладила по спині,
-Щось я тебе Василю не розумію. Як дід хворий, ти весь час біля нього, як не біля голови лежиш, то біля ніг. А це тікаєш від нього, як від якоїсь чуми.
Килина, з годину метушилася біля пічі, нарешті встановила самогонний апарат. Трилітрову банку для самогону, про всяк випадок, поставила в кошик на підлогу, щоб часом, не зачіпити ногами.
Кинувши погляд до діда, думки світліші. Ну от і добре, трохи вгамувався, вже не стогнеш, лиш сопеш. Мабуть зігрівся, а, що заснув, то добре, трохи сили наберешся. Матимеш апетит, чомусь їсти нічого не хочеш.
Вона включила телевізор, зробила тихіше звук, зручно всілася на ліжку. По каналу «Інтер» йшов концерт. Немов під спів Полякової, ледь посміхнувшись, підхопила спиці в руки, на яких вже було зв`язано половину жіночої шкарпетки, продовжила в`язання.
Іван кліпав очима, ну нарешті, дочекався, тепер вже не почує мене. Він зовсім не спав, а тіпало його, бо ж дуже знову заболів нижній передній зуб. Щоб вгамувати той біль, вже два дні і дві ночі горілкою полоще рот.. А після горілки, ще більше їсти хочеться. Ото тільки баба з хати, очі бігають, як в зайця, що ж знайти закусити, швидко хапоне шмат хліба та сала і знову на піч. По крихтиночці хліб їв, а сало смоктав, немов немовля цицьку. А після іжі, той зуб іще дужче болить. Та тільки при одній думці зізнатися дружині, більше тіпало від страху.
Йому вже минуло сімдесят літ, за ці роки лише два зуба загубив. У лікарні з зубами ні разу не був, вони хоч і руді, але цілі. Інколи бачив, як дружина мучилася, ходила по хаті, червоніла й біліла від болі, його ж охоплював страх. Одного разу навіть їздила в районне містечко, їй там вирвали два зуба . То бідна, три дні лежала в ліжку, навіть темперарура тіла піднялася до тридцяти дев`яти градусів. Та дякувати Богу все обійшлося. Ні – ні, щоб я поїхав до лікарні ні - я на такі страждання не згоден. Може воно й краще вдома вирвати, як вона колись сама собі, шовковою ниткою. Ото жінки терплячі , трасця, де в них та сила, народжувати, ще й самій собі висмикувати зуби. Вона відчайдушна, їй зуб вирвати, що нитку розірвати, видно, одне й те саме. В руках сильніша за мужика. Ото, як інколи, стане збирати обрізане гілля для пічки, то в руках так стисне, аж тріск на весь город.
Дід, ледь роззявивши рота, з пляшки посмоктував горілку. Намагався затримати її на тому, клятому зубі, щоби втихомирити біль. Ненароком язиком зачепив, наче вже трохи й хитається. Ще більший біль віддавав в щелепу, викликав паніку і почуття безпорадності. Ледь – ледь стримував себе, щоб не зіскочити з печі. Та, як зізнатися? Боявся, що Килина наважиться вирвати той зуб, шовковою ниткою. Тільки від однієї думки мокріла лисина й дибом підіймалося волося, яке залишилося навколо неї. Краще було б самогонкою залити, чим ця казенка, бідкався старий. Стримуючи емоції, все ж відчув полегшення і знесилений задрімав.
Пройшов час… В хаті занадто жарко, пахло самогоном. Кіт розігрівся, лежав на підлозі. Втомлена Калина, сидячи на стулі, спостерігала за останніми краплями самогонки, що капали з труби в щойно поставлену літрову банку. І одночасно дивилася телевізор.
Минуло з пів години, як проснувшись, дід з закритими очима лежав на спині. Докоряв себе, що поїв супу, відчував мурашки по тілу, йому б до вбиральні, помочитися. Терпів, здавалося, аж очі вилазили на лоб. Вдавав з себе, що спить. Та час від часу, як розвідник, одним оком позирав до дружини, спостерігав за кожним її рухом.
Дружина встала з стільця й тихо,
-Ну от…. Дякувати Богу, здається вже кінець.
Почувши ці слова, дід від радості ледь не заспівав. Ну нарешті. Ось, піде надвір воду виносити, зроблю свою справу в помийне відро.
Вона одяглася в куртку, взулася в чоботи і з бочки у відро вичерпувала воду. Ну от і добре, розмірковував дід, воду ж понесе в яму, що на городі. Біля хати ж не виливатиме, щоб всі люди почули запахи, я за той час все встигну.
За кілька секунд гупнули двері, він миттєво повернувся на бік, злазив з печі. Протягнувши ногу, відчув тепле, подумав, що то край плити і обіперся на неї. Але то була труба від самогонного апарату. Різко похитнувся й кубарем злетів прямо на кота, обличчям врізався в підлогу. Кіт з переляку гучно занявчав, відскочив в сторону. Дід не міг зрозуміти, чому опинився на підлозі. Все обличчя старого горіло, по всьому тілі відчував біль. Хотів підійнятися та в дверях з`явилася Килина. Побачивши чоловіка на підлозі, щ е й з окровавленим обличчям, злякалася. В сторону відкинула відро, допомогла йому встати,
-Ой, лишенько, Іванцю! Та, чого ж мене не почекав. Боженько, що голова закрутилася? Мабуть носа розбив.
Дід трусився, як в полі будяк від сильного вітру.. Рукою провів по губах, відчув, що зуба немає і заплакав.
Сполохана дружина, зі сльозами на очах, схопила рушник витирала й роздивлялася обличчя,
-Соколику мій старенький… Та здається носа не розбив…. Може губу розсік?
Прикриваючи рота, відмахнувся рукою, показав на двері. Килина зрозуміла, що хоче до вбиральні, на плечі накинула курточку. Обличчя скривлене та світла думка зігріла його серце - бач, таки не дарма є прислів`я ; «немає лиха без добра».
Охаючи, бабця з бочки виносила воду й всі причандали. За кілька хвилин, в хату зайшов дід. Відчував себе героєм, хоча й впав, трохи боліло тіло, але ж позбувся того, клятого зуба.
Вечоріло…. В хаті тихо… Кіт дрімав на печі, а вони вдвох за столом, чистили картоплю в мундирах. Дружина мило всміхалася й раз – по - раз поглядала на чоловіка,
-Ну, от і добре, майже весь день проспав, сили набрався. Бачу лихоманка пройшла, може спробуємо по двадцять грам свіженької?
Дід задоволено потер долоні,
-А чому б і ні? Що злякалася люба? О! Як би ж ти знала, як я перелякався, що залишишся сама.
Жінка, тупцяючись біля столу, розставляла посуд та різала сало. А Іван милувався нею, а перед очима той зуб, який згодом знайшов на підлозі.Ой, миленька моя, якби ж я тобі розповів правду, то певно б не всміхалася до мене, а добряче б по плечах отримав.
20. 01.2020р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862079
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.01.2020
автор: Ніна Незламна