Лариса. Неочікуване (проза)

ВОНА  ПРОЖИЛА  ЧУЖЕ  ЖИТТЯ

РОЗДІЛ    4.  Лариса.  Неочікуване

Великий  вестибюль  технікуму  був  ущент  заповнений  студентами,  вони  снували  в  усі  боки,  як  мурахи.
Дівчатка  підтягли  свої  речі  до  диванчика,  сіли,  перевели  дух  і  вирішили  трохи    розглядітися.  Навпроти  на  стіні  висіла  велика  дошка  для  об'яв,  де  були  прикріплені  кнопками  аркуші  із  списками  тих,  хто  поступив.
-  Мілочко,  піди  перевір,  в  якій  ми  групі,-  сказала  Лариса,  розминаючи  руки,  що  затерпли  від  важкого  чемодана.

Мілочка  пішла  і  довго  не  поверталася..  Нарешті  прийшла,  вигляд  у  неї  був  пригнічений.
-  В  списках  нас  немає.
-  Як  немає?!  -  обурилась  Лариса.  -  Ти,  напевне,  дивилася  неуважно.  Посидь  біля  речей,  я  сама  все  подивлюся.
Підійшла  до  дошки  об'яв,  уважно  перечитала  всі  списки,  навіть  підняла  кожен  аркуш  і  зазирнула  на  зворотню  сторону,  але  дійсно,  в  списках  їх  не  було.  Засмучена,  підійшла  до  диванчика.  
Мілочка  сиділа  понура,  в  її  очах  блищали  сльози.
Лариса  і  сама  готова  була  розплакатися,  але  в  цій  ситуації  комусь  треба  було  проявити  характер  і  діяти.
-  Мілочко,  треба  йти  до  канцелярії  і  все  узнавати.
-  Я  не  піду,  схлипнула  Мілочка,  -  я  боюсь.
-  Добре,-  сказала  Лариса,  -  сиди  тут,  а  я  піду  взнаю,  в  чому  річ,  -  хоча  і  їй  теж  було  трохи  боязно:  куди  іти,  як  спитати?

Двері  канцелярії  розчинені  навстіж,  в  кімнаті  впритул  до  дверей  приставлений  стіл,  біля  якого  галасує  величезний  натовп.

Молода  жінка,  напевне    методистка  чи  секретарка  навчальної  частини,  намагалася  відповідати  на  запитання,  що  сипалися  з  усіх  боків.
Лариса  протиснулася  до  столу,  треба  було  звернутися  із  своїм  запитанням.  Але,  як?  Імені  та  по-батькові  жінки  вона  не  знала.  
А  навкруг  неї  стояв  страшенний  гомін.

І  тоді  Лариса  голосно  вимовила:
-  Тьотю!  Скажіть,  будь-ласка...
Жінка  замовкла  на  пів-слові,  дивлячись  здивовано,  ніби  чогось  не  зрозуміла.  Натовп  також  притих.
-  Тьотю,  скажіть  будь-ласка  ,-  повторила  Лариса,  -  а  чому  це,  ми  вступили  до  технікуму,  і  ось,  приїхали  у  гуртожиток  оформитись,  а  в  списках  нас  немає?  

Жінка  пирснула  від  сміху:  -  Чому  ж  це  ти,  “племіннице”,  вирішила,  що  поступила,  якщо  в  списках  тебе  немає?  -  спитала,  глузуючи.

У  натовпі    почали  сміятися,  але  Ларисі  було  уже  все  байдуже.  Треба  вияснити,  в  чому  річ:

-  Нам  сказали.  Що  ми  поступили.  І  ще  сказали,  щоб  приїхали  в  технікум  в  кінці  серпня,  -  наполягала  відчайдушно.

Жінка  з  наростаючою  іронією  дивилася  на  неї,  певне,  що  за  день  виморилася  відповідати  на  практично  одні  і  ті  самі  запитання  і  зараз  не  проти  була  розважитися  і  посміятися  над  дивакуватими  запитаннями  цієї  провінціалки.

-  Хто  ж  тобі  таке  міг  сказати?  -  запитала  посміхаючись.

-  Директор  технікуму,  Петро  Сергійович.

-  Директор?  Тобі?  Коли  ж  це  він    тобі  таке  сказав?  -  щиро  дивувалася  жінка.

-  На  співбесіді.  Директор  сказав,  що  ми  поступили,  -  промовила  вже  якось  нерішуче,  їй  раптом  пригадалося,  як  фарбована  блондинка  доводила  директору,  що  її,  Ларису,  рано  приймати  в  технікум.  Може  дійсно,  не  прийняли,  і  просто  забули  сповістити  і  вислати  документи  додому?  І  уже  зі  страхом  очікувала,  що  ж  скаже  їй  зараз  ця  жінка.

Обличчя  жінки  стало  серйозним  і  діловим.
-  А-а-а!  Та  ви  відмінники?  Назви  мені  ваші  прізвища,  -  почала  шукати  на  столі  потрібні  списки.
-  Все  правильно.  Ви  поступили.  А  в  списках  вас  немає,  тому  що  то  списки  тих,  що  пройшли  по  конкурсу.  А  ви  поза  конкурсом  зачислені,  тому  вас  там  і  бути  не  повинно.

Нарешті  все  прояснилося  і  Лариса  зітхнула  з  полегшенням:  -  Нам  би  направлення  у  гуртожиток.  Де  його  можна  взяти?

Жінка  погортала  якісь  папери.
-  Ось  що,  дівчатка,  -  сказала  уже  строгим  діловим  тоном,  -  беріть  свої  речі  і  йдіть  на  трамвайну  зупинку.  Там  спитаєте,  як  доїхати  на  вулицю  Гоголя.
Вона  пояснила,  як  знайти  потрібний  будинок  і  додала:  -  Там  ви  будете  навчитися.

Лариса  нічого  не  зрозуміла:  куди  і  чому  їхати?!
-  Ми  вступили  до  цього  технікуму,  дайте  нам  направлення  у  гуртожиток!  -  повторила  знову.

Жінка  досадливо  поморщилася,  натовп  знову  загудів  питаннями
-  Дівчино,  -  сердито  промовила  жінка  ,-  річ  у  тому,  що  всі  економічні  спеціальності  зі  всіх  технікумів  міста  об'єднали  в  один  економічний  технікум.  Він  знаходиться  на  вулиці  Гоголя.  Вся  ваша  група  переведена  туди.  Вам  треба  їхати  на  вулицю  Гоголя  і  всі  свої  проблеми  вирішувати  там.  Ви  —  не  наші!

Взявши  свої  важкезні  чемодани,  дівчатка  приречено  поволокли  їх  до  трамвая.  Довго  їхали  з  пересадками.  Нарешті,  знайшли  потрібний  будинок  на  вулиці  Гоголя.

Стара  будова  з  облупленою  штукатуркою.  Розтріскані  вхідні  двері  замкнені,  на  прикріпленому  до  них  аркуші  написано:  «Вхід  з  двору,  третій  поверх».

Зайшли  у  вузьке  похмуре  підворіття,  повз  смердючих  сміттєвих  баків  пройшли  у  якийсь  брудний  двір,  далі  по  темних  вузьких  сходах  чорного  ходу  піднялися  на  третій  поверх.
Вузький  коридор,  навкруг  будівельне  сміття.  Зазирнувши  у  перші  відчинені  двері  зрозуміли,  що  там  ламають  перегородки  між  кімнатами,  розширюючи  їх  під  аудиторії.

Знайшли  канцелярію,  де  їм  сказали:  -  Гуртожитку  у  нас  немає,  але  якщо  вам  обіцяли,  то  зараз  ми  напишемо  направлення  до  гуртожитку  коксо-  хімічного  технікуму,  але  воно  знаходиться  на  іншому  кінці  міста.  
Швиденько  їдьте  туди,  щоб  встигли  оформитись,  інакше  прийдеться  наймати  собі  житло.  Їздити  туди  далеко,  більше  ніж  годину,  двома  трамваями,  але  ближче  гуртожитків  немає.

Взявши  направлення,  зайшли  перепочити  до  пустої  гулкої  кімнати.  
Боліли  руки,  ноги,  в  голові  був  якийсь  хаос.  
Що,  чому,  як?  Реальність  це,  чи  страшний  сон?

Робочий  день  уже  закінчився.  Частина  стіни  в  кімнаті  була  виламана,  на  підлозі  і  підвіконні  густим  шаром  лежав  білий  крейдяний  пил.  
Мовчки  стали  біля  вікна.

У  Мілочки  із  очей  повільно,  одна  по  одній  витікали  сльозинки,  збігали  на  кінчик  носа  і  звідтіля  падали  на  підвіконня.  Кап-кап-кап...  Ось  і  калюжка  набігла.  

Лариса  не  плакала  і  тому  їй,  певне,  було  ще  важче.  

Нарешті  Мілочка  промовила  тихим  здавленим  голосом:
-  Ларисо,  я  не  буду  навчатися  у  цьому  технікумі.  Я  поїду  додому.

Мабуть  про  це  думала  і  Лариса.  
Мабуть.  
Знову  перед  нею  стояла  перешкода,  і  знову  їй,  дівчинці  тринадцяти  років,  потрібно  приймати  якесь  рішення,  робити  важливий  життєвий  вибір.

Неначе  якісь  незнані  сили  перепліталися  в  її  долі  —  одна  примушувала:  роби  так!,  а  інша  ставила  перепони,  начебто  застерігаючи:  не  йди  сюди,  не  треба,  це  —  не  твоє!
Але  не  могла  вона  здатися!  Перепону  треба  подолати!  Обов'язково!  Що  б  там  не  було!  І  при  цьому  бажано  зробити  правильний  вибір.  Вибір  не  тільки  для  себе,  річ  не  в  ній.  Все  було  набагато  складніше.

-  Мілочко!  Ми  не  можемо  поїхати  додому.  Не  маємо  права,  -  сказала  твердо.  -  Подумай  сама:  мій  тато  —  директор  школи,  твоя  мама  —  вчителька.  Ми  з  тобою  —  відмінниці.  Усе  місто  знає,  що  ми  поступили  в  технікум.  Якщо  повернемося,  то  знайдеться  немало  таких,  котрі  будуть  говорити,  що  ми  збрехали,  що  насправді  просто  не  змогли  поступити,  що  ми  відмінниці  завдяки  протекції  батьків.
Над  нами  будуть  глузувати,  і  не  тільки  над  нами.  Ми  підставимо  під  удар  і  батьків,  і  вчителів,  і  школу,  в  якій  навчались.
Мілочко!  Ми  повинні  вчитися  у  цьому  технікумі.
Повинні!  
Ми  не  маємо  права  повернутися  додому!

Далі  буде


адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860006
Рубрика: Нарис
дата надходження 02.01.2020
автор: Людмила Григорівна