В білій паморозі літа
І мої, і твої давно вже.
Ти про мене, кажуть, питав.
Чом же зустріч відклав нам, Боже?
Стоїмо тепер я і ти.
Мої очі в твоїх втопились.
Ні, не спалені ще мости.
Щастя тільки от притомилось.
Заблукало воно від нас,
Марно стукало в інші двері.
Журавлем пролетів наш час,
А воно обминало скверну.
Плаче небо дрібним дощем,
Серце пташкою б’ється в грудях.
З дна душі обізвався щем:
Чи тепер хоч із нами буде?
П’ють мовчання обох уста
І мої, і твої. Лиш очі…
Дощ давно уже перестав,
Але ноги іти не хочуть.
І зненацька краєчки губ
Ворухнулися мимоволі
Й стали жадно спивать жагу.
Поряд свідком стояла доля.
23.11.2019.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858985
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.12.2019
автор: Ганна Верес