Мемуари з пам'яті І. Як я почув тишу?

Людська  пам'ять  -  це  доволі  важкий  і  докінця  незрозумілий  механізм.  Ми  не  можемо  сказати,  що  наша  пам'ять  працює  на  нас.  Ні.  У  неї  свої  правила  гри,  у  неї  своє  власне  життя.  Недарма  під  мікроскопом  наш  розум  нагадує  Всесвіт:  переплітаючись  між  собою  нейрони  складають  подобу  туманностей  чи  галактик.  
     До  чого  був  весь  цей  вищесказаний  пролог?  Одного  разу,  коли  мій  настрій  був  гірший  гіршого,  пам'ять  вирішила  прийти  мені  на  допомогу.  В  одну  мить  мені  пригадалось  щасливий,  безтурботний  момент,  спогад  з  мого  життя,  з  тих  часів,  коли  трава  була  зеленіша,  а  Сонце  світлішим  -  із  мого  дитинства...
     Мені  згадалось  вечірнє  богослужіння  у  тому  храмі,  де  я  в  дитинстві  прислуговував,  у  тому  храмі  звідки  почався  мій  свідомий  шлях  до  Бога,  звідки  почалось  моя  самоусвідомленість  і  місце  у  цьому  світі.
     У  тій  вже  далекі  часи  я  був  ще  малим,  дитиною.  Багатьох  речей  не  розумів,  багато  чого  я  просто  ще  не  знав.  Так  було  і  з  службами.  Вечірня,  Утреня,  Літургія  -  я  розрізняв  їх  лише  умовно,  по-своєму  тодішньому  дитячому  усвідомленню.  
     Пригадую,  всю  святкову  Вечірню  перед  Воскресним  днем  я  розділяв  на  "до"  великого  незрозумілого,  але  дуже  священного  дійства  (так  я  тоді  розумів  Полиєлей)  і  "після"  нього.  І  от  мені  саме  пригадався  момент  "після".  Ще  в  дитинстві  я  дуже  ним  захоплювався.  Нерозумів,  але  захоплювався.
     Той  момент,  коли  усе  священство  заходить  у  вівтар  після  тривалого  перебування  на  церкві,  коли  поклонившись  людям,  священник  закриває  Царські  врата,  і  закривається  катапітасма  (завіса).  В  храмі  разом  з  цим  гаситься  світло,  і  чтець  десь  високо  на  хорі  тихим,  злегка  монотонним  і  вдумливим,  проникливим  голосом  починає  щось  читати.  Тоді  я  не  вслухувався  у  слова,  але  сама  атмосфера  направляла  думки  до  щирої  молитви,  розмови  з  Богом.  В  цей  час  на  церкві  люди  при  одному  лиш  світлі  свічок  і  лампад  раз  за  разом  хрестились,  старі  ж  прихожани  сівши  на  лавки  благоговійно  схилили  голови,  вони  ловили  кожне  слово,  не  пропускали  нічого,  і  складали  у  свої  серця.  У  вівтарі  було  те  ж  саме.  Ми,  молоді  прислужники  стояли,  дехто  злегка  впервся  у  стінку  і...  слухали,  кожний  вів  свою  розмову  з  Богом.  Там  у  кутку,  біля  жертовника  священник  щось  творив  (я  не  запам'ятав  його  дій,  але  мені  в  пам'ять  вбилась  його  вдумливість,  велика  зосередженість),  а  навпроти  нього,  у  іншому  кутку  вівтаря  на  стільці  сидів  настоятель.  Він  схиливши  голову  поглядав  на  свій  нагрудний  хрест,  на  розіп'ятого  Христа,  настоятель  -  молився,  він  говорив  із  Богом,  прямо  в  той  момент,  і  це  відчувалось.  В  ті  моменти  було  тихо,  хоча  й  чувся  голлс  чтеця,  але  було  тихо,  тихо  в  душі,  у  серці.  
     Так  продовжувалось  недовго.  Півгодини,  може  від  сили  сорок  хвилин,  а  потім  служба  підходила  до  завершення.  Люди  починали  розходитись.  Чулось  якесь  заспокійливе  шуршання  ніг.  Останніми  храм  покидали  настоятель,  касирка  тьоть  Галя,  старший  паламар  дядь  Міша  і  я  там  теж  був...
     Мені  просто  подобалось  дивитись  на  темний  храм.  Подобалось  присісти  на  лавочку  дивитись  на  обриси  ікон  у  темноті,  спостерігати  за  одним  лише,  маленьким  промінцем  світла,  що  пробивався  до  церкви  від  притвору,  і  подобалось  слухати  слухати  тишину  храму.  У  повітрі  ще  чувся  запах  ладану...  І  було  тихо...  В  той  момент  я  відчував  Бога,  я  дивився  на  розп'яття  і  бачив,  як  Христос  дивиться  на  мене,  на  мене.  Дивиться  і  мовчить.  Але  цне  мовчання!  Те  мовчання,  було  зрозуміліше  і  вище  усякого  слова.  Воно  запам'яталось  мені  краще  за  будь-яке  слово.  Це  було  мовчання  живого  Бога.
     

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858116
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.12.2019
автор: Катасаркіум