Стоїть посеред цвинтару гарненька
Ще юна, мила дівчинка, одна,
З зеленими очима, вся худенька,
Із раною в душі, яка без дна.
А вітер льодяний тривожить квіти,
Які хтось на могилі залишив,
Гойдаються над нею чорні віти,
Мов лещатами, серце біль здавив.
Взяла тоненьку квітку в рученята
Присіла на снігу в гірких сльозах,
Забрали небеса в обійми тата,
Життя тріщить, розходиться по швах.
А мама...мами теж давно немає,
Під чорною землею мирно спить,
В сльозах світлину тата витирає,
А серце розривається, болить...
Як мріяти, радіти, як любити?
Як з вірою дивитись в майбуття?
І як у цьому світі далі жити,
Без рідних, що пішли у небуття...
А як тепер вертатися до хати,
Де кожна річ нагадує про все,
Кому тепер про біль свій розказати,
Хто витягне з безодні? Хто спасе?!
Можливо час, та це лише можливо,
А доля, інколи, така жорстока річ,
В людини забирає щось важливе,
Лишаючи із болем віч-на-віч.
На цвинтарі нікого вже немає,
Сидить одна під зорями в снігах
Зі свічкою, яка вже догорає,
З тонесенькою квіткою в руках...
***
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858069
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.12.2019
автор: Sukhovilova