В селі біля річки вербичка зростала,
Я до неї бігла,й її обнімала...
Її обіймала,гладила руками,
І про свою долю я їїх питала:
- Скажи мені, вербо,скажи мені мила,
Може я негарна, чи усе ж красива?..
- Якщо я негарна,вмиюся сльозами...
А якщо красива,то буду щаслива!..
Верба своїм гіллям до мене торкалась,
Мене розуміла, чи мені здавалось...
А то якось вітер ламав її гілля...
Вона ж шепотіла:"Вітер, милий вітер..."
Та її той вітер зовсім не леліяв,
То бував надутий, чи про іншу мріяв...
А ще був невдячний,верба про це знала...
Йому пробачала, хоч сама й страждала...
А коли той вітер, відлітав удалі,
Верба внеспокої його виглядала...
І я зрозуміла, вона шепотіла:
- Не родись красива, а родись щаслива...
Я все зрозуміла і запам"ятала,
Що колись із часом,-красота зів"яне...
Красота зів"яне, щастя не розтане,
Як його леліять,-ще сильнішим стане...
Уже мої роки до обрію линуть...
Слова ті пророчі душу мені гріють...
На життєвім полі горя я зазнала,
Та все ж своїй долі і щастя я мала...
Ще хочу додати, я від себе, звісно:
-Там де любов справжня,там і щастя вічне...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857109
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.12.2019
автор: геометрія