/ Одна сторінка з особистого життя/
За вікном зима… Та сніжна, сувора зима запам`яталася мені на все життя.
Це було напередодні нового року. Зо два дні, сипав білий пухнастий сніг, а вчора під вечір, ох і хурделило. «Світу білого не видно»,- так мама казали. Ми вже й так кілька днів надвір не висовували носи, був такий сильний мороз, аж вікна понамерзали льодом, а так хотілося покататися на санях.
Наша вулиця довга, тягнулася вздовж великого поля, відмежовувалась від нього широкою дорогою.
На цьому полі, під час війни, німці зробили склад зброї, так всі розповідали. Я теж, як ще меншою була, пам`ятаю вибух на полі. Це було влітку, аж хату трусонув, всі хто був в ній злякалися, повискакували на вулицю. З інших осель теж всі повибігали, дивилися на поле, майже посередині, стіною стояв пил. Як він розвіявся, виднілася купа землі разом з конюшиною. Люди шепотіли між собою, що добре, що не пшениця росла, так би весь урожай згорів.
Туди, де стався вибух, дітей не пускали, казали глибоку яму вирило,що там підірвалася циганка з двома дітьми. Всі журилися, що така біда сталася.
На другий день сюди приїхало багато військових, все поле перевірили, ящиками вивозили патрони, снаряди і бомби. Мені здавалося бомби були схожі на довгі груші, але дуже завеликі. Тільки після перевірки, батьки нам дозволили бігати по полю. Ну правда коли, ще нічого не сіяли, або зібрали врожай. На полі сіяли пшеницю, кукурудзу, а охороняли все об`їждчики з батогами, це такі чоловіки в військовій формі на конях. Садили там і картоплю, старша сестра Ліда її збирала, коли вже сніг падав. Пам`ятаю, ми теж з Олею(сестра старша на три роки за мене), допомагали їй, хоч і холодно було. Пальці рук так замерзали, аж зашпори в них заходили, біліли, як з поля прибігали в хату, швидко руки пхали у теплу воду, відігрівалися.
Моє рідне поле мало невеликий схил до дороги, тому коли гуляла хурделиця, з нього несло й несло снігу, аж засипало паркани. А одного разу так насипало, що тато не міг надвір відчинити двері. Він зразу, як тунель пробив руками, а потім вже відкидав від дверей. Добре хоч сніг був пухким, а так би прийшлося з іншої сторони вікно витягувати, так мама клопоталася. У нас сім`я велика. Старша сестра жила окремо, вже вийшла заміж, друга сестра в цей день була на роботі, вона працювала на швейній фабриці в Харкові, а третя сестра по направленню поїхала працювати в Москву, вона закінчила медичне училище. Четверта сестра вчилася в Харкові на штукатура. А брат, старший за мене на сім років, пішов до сусіда однокласника, пограти в карти. Він часто там пропадав, казав нам,
- Мені нема, що з дівчатами водитися.
Тож ми з Олею, цього дня, в обідню пору, залишилися вдома з мамою. Я не знала, що мама робила, але вона, то заходила в хату, то знову поспішала в літню кухню. Ми дуже просили маму, щоб відпустила нас погуляти, покататися на санях.
А кататися було де, старші діти прямо на полі накидали гору снігу й всі по черзі з криниці носили воду й поливали її. Вона за ніч замерзла, аж дзеркалилась. Гора мала схил на дві сторони, одна сторона довша, з невеликим схилом до вулиці, а друга сторона з крутим схилом, тягнулася в глиб поля, вона навіть мала два трампліна. Старші діти й навіть дорослі, каталися на крутому схилі гори, а молодші діти спокійніше з`їжджали з довшої сторони. Це спеціально так зробили, бо старші діти не хотіли водитися з меншими.
Нарешті мама дозволила нам піти погуляти, наказала Олі, щоб дивилася за мною. А, як я замерзну, щоб відразу йшли додому. Оля одяглася швидко, вона ж до школи ходила, було в що одягтися і взутися.
А мені мама шукала одяг, перебирала старі лахи. Нарешті знайшла братові штанці, вони, правда, були завеликі, але мама їх підв`язала резинкою. Взула мене в старі черевики Олі, а щоб не спадали, нап`ялила на мене чиїсь великі панчохи, склавши їх вдвоє, шепотіла, що так буде тепліше. Одягла в осіннє пальто, навіть не знаю чиє, його напевно всі переносили. А на голову пов`язала велику ворсисту хустку. Вона така була велика, що ховала мені плечі. Мама наче нею загорнула мене, пов`язала навхрест попід руки, посміхнувшись сказала,
-Ну, от ти тепер в мене «мужичок с ноготок».*
Я відразу запитала,
А, як це мамо, з мене сміятися не будуть?
-Та, тож Миколка тобі розповідь читав, що не пам `ятаєш? Там хлопчик був на картинці…
Я, аж зраділа, коли пригадала?
-А, це той, що з лісу на возі дрова віз?
Вона кивнула головою. Коли ми виходили з хати, сказала,
- Йдіть, тільки ж нікому не кажіть, що я самогонку жену. Міліція прийде, біди не оминути. А ти ж Олю, дивися, як Ніна замерзне, зразу приведи додому. Я хвіртку на клямку закрию, ти ж дістаєш її відкрити.
Ми задоволені, кожна з санями, вийшли до юрби дітей. Для мене звичайно сані з товстими дошками заважкі, але ж так хотілося покататися. Оля відразу побігла на крутішу гору, а я каталася з меншими дітьми.
Весело, галасно навкруги. Всі діти задоволені, вже й в сніжки награлися й накаталися на санях. Менших дітей, на горі ставало все менше й менше. І я позирала до Олі, гукала, махала руками, щоб йти додому. Бо вже пальці на ногах, здавалося не мої та й під носом було мокро.
Сутеніло, я підійшла до Олі, тупцювала ногами,
-В мене ноги вже змерзли, пішли додому…
Вона вся розчервоніла, здивовано кліпала очима,
- Тю, подивися, ще всі діти катаються, завтра ж неділя, в школу не йти, чого й куди мені спішити. Ти порухайся більше, тоді й зігрієшся.
І посміхаючись, пішла до своїх дівчат.
Я, ще два рази з`їхала з гори та холод пробирав все тіло. Не могла терпіти, знову гукала Олю й махала їй руками. Але вона не звертала на мене уваги, підіймалася на гору. Я з розсердя лягла животом на сані, вирішила, з`їхати з гори так, як старші діти катаються. Та раптово сані перевернулися і я полетіла стрімголов. Очутилася неподалік гори в пухкому снігу. Хтось мене взяв на руки, струшував з хустки й з обличчя сніг,
- Ану, хто це? Ти чия?
Мені всміхався дядько Василь. Його всі називали дільничний, а чому, я не знала. Він жив в кінці нашої вулиці.
Я шморгаючи носом, назвала, як звати маму й тата.
-О, то це ж зовсім поруч, пішли я тебе заведу додому, бачу ти вже вся, як бурулька, мабуть замерзла.
- Угу, – кивнула я головою.
Я знала, що дядько добрий, він інколи всіх дітей на вулиці пригощав смоктальними цукерками. Раділа, що ніс мене на руках, ще й притулив до себе і в той же час віз сані.
Дядько Василь товкнув хвіртку рукою, але вона не відчинилася. І тут я пригадала,
-О! Мама хвіртку на клямку закрила, щоб ніхто не заходив, бо вона самогонку жене.
*- рос мовою.
27.11.2019р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856331
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.11.2019
автор: Ніна Незламна