Де я,звідки я, в цьому житті,
чому підвладний я,цій суєті.
Я відчуваю тяжість,в тілі і душі,
та погляди в мій бік -косі.
Дивлюсь на негатив,що видає людина,
і бачу,людського існування,це вершина.
На цій вершині,людство закопує хреста,
а на хресті написано-"Людина,яка для себе життя жила".
І прикро,що не бачимо земну красу,
бо багатіючи-гординю запускаємо в душу свою.
Хоча потрібно мало,щоб змінити все,
потрібно чути іншого і бачити небо золоте.
Красу села,красу людську в душу прийняти,
за гроші,золото-це все,не проміняти.
Вдихаючи повітря,духмяне на горі,
потрібно посміхнутись-щиро,від душі.
Прийняти це усе, в середину а,потім поділитись,
та цим богатством,ніколи не гордитись.
Ось чому,часом не розумію,сам себе,
коли живу душею,коли тілом-а як,порозуміть людям мене.
Тож так живу,тож так несу життєву ношу,
але я жити і жити,як людина хочу.
Любити рідний край,людей і все живе-
життя людського,-нехай девіз такий буде.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855263
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.11.2019
автор: Бабич