До неї тулишся, як до стіни,
Піщинкою простору та часу.
Ліхтарику,- негода погасить
Морської валом хвилі й піни.
Мімікрію бажань уже стягни,
Що обсіли тебе всього ласо,
Чекаючи плід вічного Спаса
З рук істини ніколи не рони.
В небі ночі грає світло зірки,
Що згинула, посилає привіт
Вічністю говорячи без бірки.
Під пресом ваг спожитих літ
Впадеш у миті Всесвіту дірку,
Що трусить пил зоряних віт.
(Сонет)
15 липня 2009 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854185
Рубрика: Сонет, канцон, рондо
дата надходження 09.11.2019
автор: Володимир Кепич