Перший досвід

Таке  трапляється  нечасто,  щоб  уперше  статися  у  сорок  п’ять.  "Пощастило".  Удень  я  про  це  не  згадую.  Ночами  трохи  тривожить,  тягне  і  скімлить,  але  майже  непомітно.  І  я  досить  доросла  дівчинка,  щоб  вчинити  правильно  і  обрати  людину  не  з  вулиці.  –  Ну…  Не  хвилюйтесь.  Давайте  знайомитися  ближче.  –  Теплі  руки  торкнулися  моєї  щоки.  Довіритись?  А  хіба  є  варіанти?  Так.  Ще  не  пізно  розвернутися  й  піти  світ  за  очі.  Але  це  несерйозно.  Настав  час,  коли  комусь  треба  довіритись.  Нехай  буде  оцей  приємний  чоловік  середнього  віку  з  синіми  прискіпливими  очима,  яких  ледь  торкнулися  зморшки  усмішки.  Його  міцна  статура  приховує  зайвих  десяток  кілограмів,  чесний  погляд,  упевнений  і  лагідний  голос.  Синій  колір  сорочки  мені  подобається.  Цигарками  не  пахне.  Мені  підходить.  Тиха  музика  й  тепле  освітлення  мають  налаштовувати  на  спокій.  Але  який  тут  спокій?  Я  не  встигла  самими  очима  кивнути  на  знак  згоди,  як  маленька  голочка  ввійшла  у  м’яку  тканину.  Тілом  розлилася  айвова  терпкість.  Серце  забилося  трохи  частіше,  руки  затремтіли,  але  він  сказав:  «Тшшшш…»,  –  і  я  погодилася,  зосередивши  рештки  свідомості  на  музиці  в  коридорі.  
Незнайоме  тепло  обігріває  обличчя.  Спорадично  насвистує  і  дзижчить  маленька  мушка.  Його  руки  спокійно  оминають  мої  губи  і  розтягують  тканини.  Щось  тверде  розпирає  з  середини  і  стискає  мої  рухи.  Неприємно  до  тріску  піску  на  зубах  пахне  обсмаженою  куркою.  Стиха  чвакотить  і  муркотить  щось  чуже  поруч.  Він  змінює  позицію,  ніжно  пересуваючи  свій  інструмент.  Рівномірно,  аж  наче  похропуючи,  дихає  він  із  примовляннями:  «Ага,  тут  добре.  Зараз  тут,  ще  отак,  трохи.  Нормально?  Ага,  ага…»  Як  акуратно  він  підправляє  і  удосконалює  те,  що  задумав.  А  мені  лишається  розслабитися  і  не  заважати…  можна  було  ще  отримати  задоволення  за  годину  й  сорок  хвилин.  –  А  знаєте?  Була  в  мене  одна  така.  Я  закінчив,  а  вона  лежить  із  відвислою  щелепою  і  слова  сказати  не  може,  лише  сльози  по  щоках  котяться.  –  І  що  ви  зробили?  –  Ну  як  що?  Відвіз  її  машиною  на  Підвисоцького.  А  там,  щоб  вправити  щелепу,  їй  і  другу  вивихнули.  Півгодини  мурижились.  –  Це  ви  мені  розказуєте,  щоб  я  вам  більше  довіряла?  –  Та  нє.  Ну  всяке  буває.  Ну  не  лишу  ж  я  її.  Привіз  назад,  довів  до  ума,  п’ять  годин  ми  з  нею  витратили.  –  Мабуть,  тепер  вам  смішно.  –  Та  таке  ж.  Ну…  З  вас  2320  гривень.  Я  подивилася  в  дзеркало.  Дві  пломби  зовсім  не  відрізнялися  від  природнього  кольору  моїх  білих  зубів,  гарнюні  такі...  

©Світлана  Ткаченко
(8.11.2019)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854047
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.11.2019
автор: Світлана Ткаченко