Втратив…

❤️Жар  палкого  поцілунку  сп'янив  мій  розум...  Її  пухкі  губи,  ніби  облиті  медом,  вабили  мене,  як  бджолу.  Я  торкався  цього  шовкового  волосся  і  вдихав  аромат  витонченої  дівочої  шиї.  Я  стискав  у  своїх  руках  тонкі  пальці,  роздивлявся  їх,  як  квіти  навесні...  Яке  ж  непереборне  бажання  може  викликати  така....Дівчина!
         Моє  тіло  вдарило  струмом.  Я  завмер.  Став  каменем:  одна  рука  заклякла  на  її  талії,  а  інша,  тримаючи  ті  пальці.  Очі  наповнилися  жахом,  а  з  голови  наче  вимело  всі  думки.  Вона...ВОНА  стояла  і  дивилася  просто  на  мене...моя  дівчина!  А  я  в  цей  час  голубив  іншу...  Що  мені  робити?  Думки  почали  з'являтися,  кілька  сотень  варіантів  пояснень  вже  уперто  перебирав  мозок,  а  я  в  цей  час  просто  стояв  і  дивився.  Вона  теж  стояла  непорушно...  І  тільки  в  її  руці  шелестів  від  вітру  маленький  подарунковий  пакуночок...  Чорт!  У  нас  річниця!  Я  піймав  її  погляд:  він  був  таким...таким...болючим...  В  її  очах  зібралося  стільки  болю,  що,  мені  здалося,  із  них  от-от  піде  кров.  Вона  так  пронизливо  дивилася,  що  я  почув  її  крик  і  плач  без  єдиного  звуку  і  без  єдиної  сльози.  Ця  мить  здавалася  вічною...  
         А  потім...а  потім  її  погляд  неначе  пройшов  крізь  мене  і  розтанув...розтанули  всі  емоції  в  тих  очах  і  вже  дивитися  ніби  в  пустоту...  Пакетик  випав  з  рук,  вона...вона  пішла  далі...наче  просто  перехожа..і  незнайома...  Я  розкляк.  Ці  пальці  в  моїх  руках  стали  такими  холодними,  а  запах  чужим,  я  відійшов  від  цієї  дівчини,  яка  тепер  викликала  в  мене  тільки  огиду.  Навіть  не  пам'ятаю,  що  вона  там  казала.  Для  мене  вона  зникла....
         Я  підбіг  і  схопив  пакетик,  а  потім  побіг  за  НЕЮ!  За  тою,  чиє  волосся  ставало  прихистком  не  тільки  в  моменти  пристрасті,  а  й  в  моменти  болю..  за  тою,  чий  запах  я  міг  впізнати  серед  мільйонів...  За  дівчиною,  чиї  очі...чиї  очі  дарували  мені  кохання  і  тепло  і  які  могли  однією  краплею  отруйної  сльози  забрати  в  мене  спокій,  а  зараз...а.зараз  вони  знищили  мене...  Вони  одним  лише  поглядом  стали  дзеркалом  моєї  власної  душі...  відображенням  моїх  ганебних  вчинків...  Вони  стрельнули  в  мене  кригою  серця...
           Але  її  вже  не  було...вона  зникла..  вона  зникла  так,  наче  ніколи  не  існувала.  Телефон  поза  зоною,  соціальних  мереж  не  існує,  а  в  квартирі  живуть  тепер  інші  люди...

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852209
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.10.2019
автор: Іля Яр