Допитливе білченя /казка/

       Ранкові  сонячні  промені  проникали  поміж  дерев.  Торкалися  багряних  й  жовтих  листочків.  Деякі  виблискували,  а  деякі  тихенько  відривалися  від  гілочок  й  летіли  донизу.  
     Біля  дупла,  на  товстій  гілці  дуба,  сиділо  білченя.  Прикривши  лапкою  одне  око  від  променів,  звернулося  до  мами,
-    Мамо,  мамо,  подивися,  сонце  світить,  а  майже  не  гріє,  кожен  ранок  холодніший.  Що  це  коїться?  І  чомусь  листя    майже  все  жовте  і  навіть  червоне  є,  он  знову  летить,  кружляє.  Так  багато  насипало!  Біля  старого  хмизу  вже  ціла  купа  того  листя.  
     Мама  білка  в  цей  час    в  дуплі  перестеляла  сухий  мох.  Вона  почула  сина  й    відповіла,
-  Це  синку  осінь  прийшла.  Добре,  що  тепла,  ще  погріємося.  А,  що  дерева  скидають  з  себе  листочки,  то  так  треба.
-  Тю,  так  треба?!  Я  вчора  тут  неподалік  бачив  деревце  вже  зовсім  без  листочків,  -  продовжило  розмову  білченя.
Білка  вже  стояла  поруч  з  сином.  Помітила  його  зацікавленість  і  обійняла,
-  Побачиш  синку,    всі  дерева    поступово  скинуть  з  себе  листву,  позасинають,  тільки  ялинки  й  сосни  в  нашому  лісі  будуть  зеленіти.  Потім  прийде  зима,  вона  майже  завжди  сніжна  й  холодна.
-  Ну  холодна,  допустимо  я  розумію,  бо  вже  ранком  трохи  мерзну,    а  от  сніжна  це  як?-  запитав    маму.  
 -  Зима  красива!  Вся  земля,  дерева  і  кущі  будуть  покриті  легеньким,  іскристим  снігом.  Що  таке  дощик  ти  вже  знаєш,  бачив.  А  взимку  замість  дощу  буде  літати  сніг,  він    білий  і  пухнастий,  але  холодний.  А,  як    ближче  до  весни,  сонечко  стане  добре  пригрівати,  тоді  й  розтане,  перетвориться  на  краплинки  водички.  І    весь  сніжок  стече  водичкою  до  землі,    а  навесні,  знову  все  оживе  й  поступово  зазеленіє.
 Уважно  слухало  білченя  маму  й  запитало,
-  А  це  довго  чекати?  
Мама  відразу  відповіла,
-  Звичайно.  Але  взимку    більше  будеш  спати,  час  швидко  мине.  Вона  помітила,  що  син  зажурився  й  запитала,
-  А  що  трапилося?  Сьогодні  день  буде  гарним,  а  ти  чомусь  засумував…
-  Та,  як  тут  не  засумуєш.  Он  три  дні  вже  нема  мого  друга  їжачка.  І  де  він  подівся?  Ми  з  ним  так  весело  гралися,  він  ховався  під  кущами,    інколи  у  високій  траві,  а  я  його  знаходив.  Потім  удвох  так  сміялися,  аж    птахи  на  нас  звертали  увагу.  А  дядько  дятел,  мені  інколи  підказував,  перелітав  на  дерево,  біля  якого  він  ховався,-  голосно  розповідав  мамі.
 -  Нічого  не  будеш  сумувати,  зараз  з  тобою  доберемося  до  іншого  дуба,  це  недалеко,  назбираємо  жолудів.  А  можливо  й  грибочків  під  листям  знайдемо.  Треба  робити  запаси,  взимку  важко  щось  знайти  поїсти.  А    на  їжачка  ти  не  чекай!  Не  прибіжить  він  до  тебе,  аж  до  весни.  Бо  їжачки  в  цю  пору  лягають  спати.  От  і  твій  друг,  десь  вирив  нору  і  вже  солодко  спить.
Білченя  лапкою  почухало  вушко  й  сказало,
-  Ага,  це  солодко  спати,  коли  хочеш  ще  в  ліжку  полежати  й  знову  заснути…
 Білка  закрила  мохом  дупло,
-  Так  синку,  а  ще  коли  міцно  спиш  і  нічого  не  чуєш.  Добре,  вже  тепер  здається  питань  немає,  тож  не  відставай  від  мене.  
     Білка  плигала  з  гілки  на  гілку,  весь  час  озираючись  назад.  Білченя  не  відставало  від  мами,  трохи  тішилося  -  ну  от  їжачок  спить,  навіть  не  знає  скільки  я  нового  дізнався  й  що  тепер  я  з  мамою  наплигаюся  досхочу.
                                                                                                                                                                         28.09.2019р

адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851926
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.10.2019
автор: Ніна Незламна