Я холону душею від холоду твого...
Цьвохкає дощ моє серце й пече
В ньому байдужість твоя.
Вітер шарпає груди й гу-гу, гу...
Гудуть у свідомості біль, сіль.
А тіло скоцюрбилось із думкою
Про осінь, в котру я іду
І стою одиноко у безвість закутана,
Як те дерево з листям рудим,
А щастя розвіялось димкою в дим.
Забуті тобою і ласка й тепло,
А, може, для тебе мене й не було?
Здригається тіло в риданні без слів,
Як тоді, коли викидало кохання зі снів
І тривога гасила усі почуття,
Бо поруч тебе гуляла біда...
Чи й тоді не була я твоя?
Уклякала в молитві, щоби берегла,
Бо без тебе і я б не жила.
Як же жити я маю віднині?
Душа в’язне в подій павутині
І заклялає...
Ти є. Мене немає...
01.10.19
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850032
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.10.2019
автор: Валентина Ланевич